О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Я понишпорив у кишенях і висипав Томасові в капелюха потік срібла. Новина, сказана мені Томасом, подіяла на мене так, ніби в мене забили палю, й на деякий час мої думки почали гальмувати. Дурнувато посміхаючись, у той час як усередині мене розривало на шматки, я сказав ідіотсько-жартівливим тоном:

— Дякую, Томасе… дякую… так… диво, кажеш, Томасе? Так, у чому ж його особливість, цього виродка, га, Томасе?

— Ось вона, — говорить Томас, витягає з кишені жовтий папір з програмою й тиче мені під носа. — Він чемпіон світу — пісник. Тому, мабуть, Меймі і врубалась у нього. Він нічого не їсть. Він буде голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий… Ось він.

Я поглянув на рядок, на якому лежав палець Томаса: «Професор Едуарде Коллієрі».

— Отакої! — сказав я у захваті. — Це не кепсько вигадано, Еде Коллієрі! Віддаю належне вам за винахідливість. Але дівчини я вам не віддам, поки вона не місіс Диво!

Я помчав на виставку. Коли я підходив до неї, якийсь чоловік виліз, як змія, з-під намету, став на ноги й попер прямісінько на мене, як оскаженілий звір. Я схопив його за петельки й оглянув у світлі зірок. Це був професор Едуарде Коллієрі, в людському вбранні, з люттю в одному оці й нетерплячкою в другому.

— Привіт, Знаменитосте! — кажу я. — Почекай хвилинку, дай-но тобою намилуватися. То що, добре бути дивом нашого століття, чи бімбомом із острова Борнео, чи як там тебе величають у програмі?

— Джеффе Пітерсе, — мовив Коллієр слабеньким голоском. — Відпусти мене, а то штурхону. Я страшенно поспішаю. Руки геть!

— Легше, легше, Еде, — відповідаю я, міцно тримаючи його за петельки. — Дозволь давньому другові надивитися на тебе досхочу. Ти затіяв колосальне шахрайство, сину мій, але про мордобій кинь торочити: на це ти аж ніяк не спроможний. Максимум того, що ти маєш, — так це багато нахабства й геніально порожній шлунок.

Я не помилявся: він був слабким, як вегетаріанська кішка.

— Джеффе, — відбивався він, — я нічого не маю проти того, щоб сперечатися з тобою на цю тему необмежену кількість раундів, якби в мене було півгодини на тренування й чималий шмат біфштекса для тренування. Забрав би дідько того, хто вигадав мистецтво голодування! Хай би його навіки прикували на тому світі за два кроки від бездонного колодязя, наповненого гарячими котлетами. Я кидаю боротьбу, Джеффе. Я дезертирую до ворога. Ти знайдеш міс Дюган у наметі: вона там споглядає живу мумію й учене порося. Вона чудова дівчина, Джеффе. Я б переміг у нашій грі, якби міг витримати без'їстівний стан ще деякий час. Погодься, мій хід із голодуванням був задуманий зі всіма шансами на успіх. Я так і розраховував. Але послухай, Джеффе, кажуть — кохання гори рушить. Повір мені, це брехня… Не кохання, а дзвоник, який кличе на обід, змушує двиготіти гори. Я кохаю Меймі Дюган. Я прожив шість днів без їжі, щоб догодити їй. За цей час я лише одного разу умудрився проковтнути шматок їстівного; це коли я штовхонув татуйованого чоловіка його ж палицею і вирвав у нього сандвіч, який він почав був їсти. Директор оштрафував мене на всю мою платню. Але я пішов сюди не заради грошей, а заради цієї дівчини. Я б відав за неї життя, але за рагу з телятини я віддам мою безсмертну душу. Голод — жахлива річ, Джеффе. І кохання, і справи, і сім'я, і релігія, і мистецтво, і патріотизм — порожні слова, якщо людина голодна.

Так говорив мені Ед Коллієр патетичним тоном. Діагноз поставити було досить легко: вимоги серця й потреби шлунка стали до двобою, і перемогло друге. Ед Коллієр, кажучи щиро, мені завжди подобався. Я покопирсався в думках, щоб сказати хоч якесь жалісливе слово, але не знайшов його.

— А зараз змилостився, — сказав Ед, — відпусти мене. Доля добре пройшлася по мені, але я пройдуся по рестораціях ще краще: очищу всі, які є в місті. Я зариюся по пояс у філе й буду купатися в яєчні з шинкою. Це жахливо, Джеффе Пітерсе, коли чоловік доходить до такого: відмовляється від дівчини заради їжі. Це гірше, ніж з тим — як його? — Ісавом[88], який проміняв своє синівське право на юшку. Але голод — жорстока річ. Вибач мені, Джеффе, але я відчуваю, що десь неподалік смажиться шинка, і мої ноги молять мене поспішити в тому напрямку.

— Смачного, Еде Коллієре, — промовив я, — й не ображайся на мене. Я сам створений неабияким їдцем і співчуваю твоєму лиху.

Цієї миті до нас раптом долинув на крилах вітру міцний запах смаженої свинини. Чемпіон-пісник, вдихнувшу ці пахощі, галопом поскакав у темінь.

Жаль, що цього не бачили культурні пани, які вічно рекламують пом'якшувальний вплив кохання й романтики! Ось вам Ед Коллієр, тонка натура, повна всіляких хитрощів і вигадок. Але він кинув дівчину, володарку свого серця, й перекочував на суміжну територію шлунка в гонитві за мерзенною їжею. Це був ляпас поетам, знущання з найприбутковіших сюжетів белетристики[89].

Зрозуміло, мені ж було надзвичайно цікаво дізнатися, наскільки Меймі засліплена Коллієром і його хитрощами. Я зайшов до намету, в якому розташувалася неперевершена виставка, і знайшов її там. Вона ніби здивувалася, але не виказала збентеження.

— Який гарний вечір сьогодні, — сказав я. — Така приємна прохолода, і зірки всі поставали в першокласному порядку, де їм і треба бути. Чи не хотіли б ви покинути ці побічні продукти тваринного царства й пройтися зі звичайною людиною, чиє ім'я ще ніколи не фігурувало на програмці?

Меймі боязко зиркнула вбік, і я зрозумів, що це означало.

— О, — сказав я. — Мені неприємно говорити вам це, але експонат, який годувався лише повітрям, утік. Він щойно виповз із намету через задні двері. Зараз він уже став одним цілим із половиною всього їстівного в місті.

— Ви маєте на увазі Еда Коллієра? — запитала Меймі.

— Саме так, — відповів я. — І найсумніше те, що він знову став на стежину злочину. Я зустрів його за наметом, і він розповів мені про свій першочерговий намір знищити світові запаси їжі. Це неймовірно сумне явище, коли твій кумир сходить із п'єдесталу, щоб перетворитися на сарану.

Меймі глянула мені просто в очі й не відводила своїх очей, поки не викрила всіх моїх думок.

— Джеффе, — сказала вона, — це не схоже на вас — говорити такі речі. Я забороняю вам виставляти Еда