Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

через жіночу необізнаність, а останній — тому, що, все життя займаючись живописом, мав дуже приблизне уявлення про такі формальності. З досадою заявивши, що він абсолютно безпорадний у такій справі, бо знайомств з військовими лікарями не має, а отже, не може вплинути на тих, від кого це залежить, хрещений запропонував мені виплутуватися із зашморгу власними силами.

Отже, у цій делікатній справі я міг покладатися лише на самого себе; читач незабаром дізнається, чи виявився я зугарним з нею впоратися. Спочатку мій жвавий юнацький розум відволікся на майбутній переїзд та пов’язані з цим приготування. Оскільки моя мати сподівалася прийняти пожильців чи пансіонерів до нового року, то переселення наше мало відбутися ще перед Різдвом, а місцем нового проживання повинен був стати Франкфурт-на-Майні, адже у такому великому місті швидше може трапитися щасливий випадок.

Як легко, як нетерпляче, презирливо й незворушно залишає юнак, спраглий за просторами, свою тісну батьківщину, жодного разу навіть не озирнувшись на її вежі та пагорби, вкриті виноградниками! Він уже відчужений від неї й надалі відчужуватиметься ще більше, але до смішного знайомий образ батьківщини залишиться жити в глибинах його свідомости й після довгих років забуття раптом знову спливе на поверхню. Тоді минуле здасться йому гідним поваги, у своїх справах і успіхах на чужині, на кожному життєвому повороті, при кожному новому зльоті він озиратиметься на той покинутий маленький світ, запитуватиме себе, що б сказали про це або вже говорять там, в його рідному місті. Так зробить будь-який обдарований юнак, до якого батьківщина була глуха, недоброзичлива, несправедлива. Коли він залежав від неї, то всім єством своїм чинив опір, але після того, як його батьківщині довелося таки його відпустити, й вона, можливо, про нього вже забула, той добровільно надасть їй право голосу в своєму житті. Так, одного дня, після бурхливих, сповнених подій років йому закортить повернутись назад, він не зможе втриматися від спокуси вразити тамтешніх жителів своїм новим, незнайомим виглядом і з боязкою насмішкою в серці, впізнаний або ніким не знаний, блукатиме старими вулицями. У належному місці я розповім, як це було в моєму випадку.

Я написав у Париж чемного листа до пана Штюрцлі, повідомляючи йому, що змушений почекати з від'їздом, поки буде вирішено, чи придатний я до військової служби; при цьому я висловлював нічим не оґрунтовану впевненість, що з причин, які не мають стосунку до моєї майбутньої роботи, відповідь, певніш усього, буде на мою користь. Невдовзі залишки нашого майна перетворилися на паки й валізи, в одній з яких лежало півдюжини розкішних сорочок з накрохмаленими манішками; хрещений вручив їх мені на прощання, висловивши впевненість, що в Парижі вони мені можуть добре прислужитись. І ось похмурого зимового дня ми всі троє, висунувшись з вікна потяга, який щойно рушив, бачимо, як зникаючи тріпоче на вітрі червона хустинка нашого друга. З цією чудовою людиною мені довелося побачитись ще тільки один раз.

Розділ четвертий

Не стану довго спинятись на перших метушливих днях нашого перебування у Франкфурті. Неприємно згадувати про ту жалюгідну роль, яку було відведено нам у цьому найбагатшому торговому місті, та й докладним описом нашого тодішнього становища боюсь обриднути читачеві. Промовчу й про брудний пансіон чи заїжджий двір, який якнайменше заслуговує на назву готелю, де ми з матір'ю (сестра Олімпія зійшла з поїзда у Вісбадені, аби спробувати щастя в кьольнському аґентстві Меершаума) з міркувань економії провели багато ночей: я спав там на дивані, який просто кишів кусючими, злісними комахами. Промовчу й про ті поневіряння, яких ми зазнали, розшукуючи в цьому великому, черствому, ворожому до жебраків місті хоч якусь більш-менш пристойну квартиру, аж поки в одному з віддалених кварталів нарешті натрапили на помешкання, яке певною мірою відповідало життєвим планам моєї матері. Це були чотири маленькі кімнати й крихітна кухня на нижньому поверсі фліґеля з видом на жахливий двір і без жодного сонячного промінчика. Але оскільки ця квартира коштувала всього сорок марок на місяць, а нам якось не личило видавати себе за вибагливих квартирантів, тож ми зразу дали задаток і поквапилися до неї переїхати.

У молодості будь-яка новизна безкінечно приваблива, і хоча це похмуре житло не могло йти в жодне порівняння з нашим світлим заміським будинком, у такій незвичайній обстановці у мене стався напад невтримних веселощів і втіхи. Я завзято допомагав матері у невідкладних справах: пересував меблі, виймав з ящиків зі стружками тарілки й чашки, намагався якомога гарніше розставити в шафі на полицях кухонний посуд і терпляче вів переговори з господарем, огидно пузатим чоловіком з підлим характером, щодо необхідного ремонту, від якого цей черевань так уперто ухилявся, що матері довелося дещо порихтувати за власний кошт, аби при значені нею до винаймання кімнати не мали занадто непривабливого вигляду. Це далося їй вельми нелегко, оскільки витрати на переїзд виявилися досить значними й у разі затримки з прийомом пансіонерів щойно розпочатій справі загрожувало банкрутство.

Першого ж вечора, коли ми з матір'ю, сидячи на кухні, вечеряли яєчнею, вирішено було на згадку про добрі старі часи наректи наш заклад «Пансіон Лорелея», ми відразу написали листівку хрещеному Шіммельпрістерові, запитуючи його, чи він схвалює таку назву. І вже наступного дня я побіг до редакції однієї з найбільш читаних франкфуртських газет зі скромним, але заманливо складеним оголошенням, яке з набраною жирним шрифтом поетичною назвою майбутнього пансіону мало неодмінно зацікавити публіку. А от табличку, яку ми збиралися прибити біля дверей, аби привертати до нашого закладу увагу перехожих, ми з матір'ю відразу не могли придбати — вона виявилася нам не по кишені. Та як описати нашу радість, коли на шостий чи сьомий день після нашого переїзду до Франкфурта з рідного міста раптом прибув пакет вельми незвичайної форми; відправником його значився хрещений Шіммельпрістер, а всередині лежала продірявлена на всіх чотирьох кутах прямокутна дощечка, на якій красувалася власноруч намальована ним жіноча постать з наших етикеток, в одязі із самих лише кілець та браслетів, і напис золотавою олійною фарбою: «Пансіон Лорелея». Ця вивіска, прибита до будинку на розі вулиці, виглядала дуже ефектно: ми зуміли так її прикріпити, що діва зі скелі вказувала своєю унизаною коштовностями рукою на заїзд і двір, де була наша квартира.

І справді, скоро з'явилися пожильці; першим прийшов чи то технік, чи інженер-механік, серйозний, мовчазний, навіть похмурий і вочевидь незадоволений своєю долею хлопець, який, проте, платив справно і провадив розважливий, статечний спосіб життя. Він не прожив у «Пансіоні Лорелея»