Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

її: «Будь ласка, зроби це знову, будь ласка, хай волосся сповзе наперед, а ти його відкинеш». Тільки це, звісно, була б дурниця. Усе, що вона робила, було таке делікатне. Як вона гортає книжку. Встає, сідає, п’є, палить, все-все. Навіть коли вона робила щось таке, що вважається некрасивим, наприклад позіхала чи потягувалась, у неї це виходило граційно. Правда полягала в тому, що вона не могла робити некрасивого. Вона була занадто прекрасна.

Ще вона завжди була така чиста. Вона завжди пахла тільки свіжо й гарно, на відміну від деяких відомих мені жінок. Вона не любила бруд так само сильно, як і я, хоча зазвичай кепкувала з моєї охайності. Вона якось сказала, що бажання, щоб усе було чисте, — ознака божевілля. Коли так, то божевільні ми обоє.

Звичайно, це не був суцільно світлий і мирний час, кілька разів вона вдавалася до спроб втекти. На щастя, я постійно був насторожі.

Одного дня вона майже перехитрила мене. Вона була надзвичайно хитра. Коли я зайшов, їй було недобре, вигляд у неї був дуже поганий. Я запитав, що сталось, але вона просто лежала, наче їй дуже боліло.

— Це апендицит, — урешті заявила вона.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився я.

— Я думала, вночі помру, — відповіла вона. Говорила вона, щоправда, не дуже слабким голосом.

Я припустив, що, можливо, це щось інше.

Але вона просто відвернулася до стіни і сказала: «О Господи!»

Ну от, коли я отямився від шоку, то вирішив, що, можливо, це просто вистава.

Потім вона зігнулася навпіл, як у спазмі, тоді сіла, подивилася на мене і сказала, що готова обіцяти що завгодно, але їй потрібен лікар. Або щоб її відвезли до лікарні.

— Для мене це кінець. Ти їм усе розкажеш.

— Я обіцяю, обіцяю, — настійливо переконувала вона. Вона, звичайно, була гарною актрисою.

— Я тобі зараз дам чаю, — промовив я. Мені був потрібен час подумати. Але вона знову зігнулася.

На підлозі була нудота. Я пам’ятаю, тітка Енні говорила, що від апендициту можна померти. Лише рік тому сусідський хлопчик на нього захворів, за її словами, сусіди запізно звернулися до лікаря — тітка Енні й раніше знала, що з ним, — він дивом вижив. Тож треба було щось робити.

Я сказав:

— Тут неподалік є будинок з телефоном. Я збігаю.

— Вези мене в лікарню, — наполягала вона. — Тобі ж так краще.

— Та яка вже різниця, — озвався я, немовби був у розпачі. — Це кінець. Це до побачення. У залі суду.

З мене теж був непоганий артист.

Потім я вибіг, наче справді дуже засмучений. Я залишив відчиненими двері й зовнішні двері і просто почекав.

І за хвилину вона з’явилась. Уже зовсім не хвора. Без образ, вона просто подивилася на мене і пішла назад. Я зробив сердитий вигляд, щоб її налякати.

Настрій у неї змінювався так швидко, що я часто за ним не встигав. Їй подобалося, коли я перечіпався, йдучи за нею (як вона одного разу сказала: «Бідолашний Калібан, шкандибає за Мірандою, спотикається»); іноді вона називала мене Калібаном, іноді — Фердинандом. Інколи вона була різка й зла. Вона шкірилась і передражнювала мене, ставила мені запитання, на які я не знав відповіді. А іншим часом вона мені по-справжньому співчувала, мені здавалося, що вона розуміє мене так, як ніхто після дядька Дика не розумів, і був готовий з усім змиритися.

Пам’ятаю багато дрібниць.

Одного дня вона сиділа й показувала мені секрети якоїсь картини — цими секретами було те, над чим треба замислитися, щоб помітити таємниці форми і пропорції, як вона пояснювала. Ми сиділи, поклавши книжку між нами, і вона говорила про картини. Сиділи ми на ліжку (вона просила мене добути диванних подушок і покривало, щоб застеляти вдень) близько, але не торкаючись одне одного. Я про це дбав після тієї ситуації в саду. Але одного вечора вона сказала:

— Не напружуйся, я тебе не вб’ю, якщо твій рукав торкнеться мого.

— Добре, — відгукнувся я, але не поворухнувся.

Тоді вона посунулась, і тепер ми торкались одне одного руками, плечима. Весь цей час вона говорила й говорила про картину, на яку ми дивились, і я думав, що вона не думає про дотик, але за кілька сторінок вона поглянула на мене:

— Ти не слухаєш.

— Ні, слухаю.

— Та ні ж бо, не слухаєш. Ти думаєш про те, що мене торкаєшся. Ти затиснутий. Розслабся.

Це не допомогло, я був весь напружений. Вона встала. На ній була вузька блакитна спідниця, яку я їй купив, і біла блузка, ці кольори справді їй личили. Вона постояла переді мною трохи, тоді вимовила:

— О Господи.

Потім відійшла і вдарила кулаком у стіну. Іноді вона так робила.

— У мене є друг, який цілує мене, щоразу зустрічаючи, і нічого не має на думці — для нього поцілунки нічого не означають. Він усіх цілує. А друга крайність — це ти. Ти нікого не торкаєшся, а він — усіх. Ви обоє однаково хворі.

Я усміхнувся, я завжди усміхався, коли вона накидалася на мене, немовби захищаючись.

— Прибери цю страшну усмішку.

— Ну що я ще можу зробити? Ти, як завжди, маєш рацію.

— Але я не хочу завжди мати рацію. Скажи мені, що я неправа!

— Та ні, — сказав я, — ти права. Ти ж сама знаєш.

— Ой, Фердинанде! — сказала вона. І ще двічі: — Фердинанде, Фердинанде…

Вона наче молилася до небес чи вдавала людину, якій дуже погано, тож я мав розсміятись, але раптом вона зовсім посерйознішала чи вдала серйозність.

— Це не дрібниця. Так жахливо, що ти не можеш сприймати мене як друга. Забудь про мою стать. Просто розслабся.

— Постараюся, — пообіцяв я. Але відтак вона вже не стала сідати близько біля мене. Вона прихилилася до стіни і стала читати іншу книжку.

Наступного дня там, унизу, вона просто закричала. Без жодної причини. Я вішав картину, яку вона намалювала, а я хотів бачити на стіні, і раптом, сидячи на ліжку, вона закричала. Від цього крику кров холонула в жилах. Я підскочив, розвернувся, впустивши рулетку, а вона тільки засміялася.

— Що сталося? — спитав я.

— Так, просто покричати захотілося, — відповіла вона.

Вона була непередбачувана.

Вона завжди критикувала мою манеру говорити. Одного дня, пам’ятаю, вона сказала:

—