Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

Знаєш, що ти робиш? Знаєш, як дощ вимиває з усього колір? Ось таке ти робиш із англійською мовою. Ти її розмиваєш, щойно відкриваєш рота.

Це тільки один приклад того, як вона до мене ставилася.

Іншого дня вона взялася за мене, говорячи про своїх батьків. Цілими днями вона розповідала мені, як їм погано від хвилювання і який я негідник, що не даю їм знати про неї. Я виправдовувався тим, що не можу ризикувати. Але одного дня після вечері вона сказала:

— Я знаю, як це зробити без ризику. Ти надягнеш рукавички. Купиш папір і конверти у «Вулворті». Надиктуєш мені лист. Поїдеш до найближчого великого міста і вкинеш його у скриньку. Тебе не можна буде відстежити. «Вулвортів» по всій країні дуже багато…

Вона все тиснула з цим на мене, і одного дня я зробив, як вона радила: купив папір і конверти. Того вечора я дав їй аркуш і дозволив писати:

— Я в безпеці, мені ніщо не загрожує…

Вона записала, прокоментувавши:

— Це кепська англійська, але нехай.

— Пиши, як я кажу, — і продовжив: — Не намагайтеся мене знайти, це неможливо.

— …Не знайти — це неможливо, — сказала вона. Зухвала, як завжди.

— Мене добре доглядає друг, — продовжив я. — Оце і все, підписуй листа.

— Може, переказати вітання від містера Клеґґа?

— Дуже смішно.

Вона дописала ще щось, а тоді передала мені папірець. Лист закінчувався словами: «До скорої зустрічі, Нанда».

— Що це таке? — спитав я.

— Мене так у дитинстві називали. Вони тоді зрозуміють, що це саме я.

— Мені дужче подобається «Міранда», — сказав я. Для мене це ім’я було найкрасивіше. Коли вона підписала конверт, я поклав у нього аркуш і, на щастя, зазирнув туди. У нижній частині конверта був папірець, не більший, ніж половина цигаркового папірця. Не знаю вже як, але вона його заготувала й непомітно просунула туди. Я розгорнув його і подивився на неї. Вигляд у неї був зухвалий. Вона просто відкинулася на стілець і дивилася просто на мене. Вона написала дуже-дуже дрібно й дуже тонким олівцем, але літери розбірливі. Це був зовсім інший лист:

«Т., М., мене викрав божевільний. Ф. Клеґґ. Клерк з Еннекса, який виграв гроші. Ув’язнена у підвалі відлюдного котеджу з дерев’яними балками зовні, дата на будинку 1621, горбиста місцевість, дві години від Лондона. Поки що в безпеці. Боюся.

М.»

Я був по-справжньому розлючений і шокований, не знав, що робити. Урешті я запитав:

— Боїшся?

Вона мовчки кивнула.

— Але що ж я зробив? — перепитав я.

— Нічого. Тому мені й страшно.

— Не розумію.

Вона опустила очі.

— Чекаю, що ти зробиш.

— Я пообіцяв і пообіцяю знову. Ти так заносишся, бо я не вірю тобі на слово, не розумію, чому зі мною це має бути інакше.

— Пробач.

— Я тобі довіряв, — сказав я. — Я думав, ти розумієш, що я поводжуся по-хорошому. Ну то я не дам себе використати. Мене твій лист не цікавить.

Я поклав його в кишеню.

Запала довга мовчанка, я знав, що вона на мене дивиться, але сам на неї не дивився. Раптом вона встала переді мною і поклала руки мені на плечі, так, щоб я мав подивитися на неї, вона змусила мене подивитися вниз, їй в очі. Не можу це пояснити, коли вона була щирою, то могла душу з мене витягти, я ставав просто глиною в її руках.

Вона сказала:

— Ти зараз поводишся, як маленький. Ти забув, що тримаєш мене тут силою. Визнаю, це цілком лагідна сила, але все одно страшно.

— Поки ти триматимеш свого слова, я буду дотримувати свого, — пообіцяв я. Звичайно, я почервонів.

— Але ж я не давала слова не пробувати втекти, правда?

— Ти зараз чекаєш лише того дня, коли побачиш мене востаннє. Я досі для тебе ніхто, так?

Вона наполовину розвернулася.

— Я хочу востаннє побачити цей будинок, а не тебе.

— Ще й «божевільний»! — сказав я. — Ти думаєш, божевільний поводився б із тобою так, як я? Сказав би я, що б із тобою зробив божевільний. Він би вже давно тебе вбив. Як отой Кристі, мабуть, ти думаєш, я кинуся на тебе з кухонним ножем чи що, — сьогодні вона мене по-справжньому зачепила. — До якого божевілля ти сама дійшла? Ну гаразд, ти вважаєш, що я ненормальний, бо тримаю тебе тут. Може, й так. Але скажу тобі, що такого було б значно більше, якби більше людей мали час і гроші на це. У кожному разі, таких більше, ніж здається. Поліція знає, — запевнив її я. — Цифри такі великі, що вони навіть бояться їх оприлюднювати.

Вона міряла мене поглядом. Було враження, що ми геть незнайомі. Мабуть, у мене був дивний вигляд, це була найдовша моя заява.

— Не дивися так, — сказала вона. — Я боюся того, що є в тобі, а ти сам про нього не знаєш.

— Чого? — спитав я. Я й далі сердився.

— Не знаю. Щось таке чаїться в будинку, в цій кімнаті, в цій ситуації й чекає свого часу. У якомусь розумінні ми проти нього на одному боці.

— Це просто розмови.

— Ми всі хочемо такого, чого не можемо мати. Бути пристойною людиною означає визнавати це.

— Ми всі беремо те, що нам брати не можна. А коли не візьмемо, то весь час компенсуємо його, поки можемо, — мовив я. — Звичайно, про таке не дізнаєшся.

Тоді вона усміхнулася до мене, як людина значно старша:

— Тобі потрібна допомога психіатра.

— Єдина допомога, яка мені потрібна, — це щоб ти ставилася до мене як до друга.

— То я так і ставлюся, правда. Хіба не бачиш?

Запала довга мовчанка, її порушила вона:

— Ти не відчуваєш, що все занадто далеко зайшло?

— Ні, — відказав я.

— Ти мене зараз не відпустиш?

— Ні.

— Можеш зв’язати мене, заткнути мені рота і відвезти назад до Лондона. Я нікому не скажу.

— Ні.

— Але ж ти чогось від мене хочеш?

— Я хочу тільки бути з тобою. Весь час.

— У ліжку?

— Я ж сказав, що ні.

— Але чого ж ти хочеш?

— Краще я про це не буду.

Тоді вона замовкла.