Таня Малярчук - Забуття

що Липинський мимоволі примружився, аби могти розпізнати в суцільному потоці світла окремі промені. Вони пронизували його, ніби стріли. Стало так тихо, що він чув повільну течію Гірського Тікича і характерний шум двох дядькових водяних млинів неподалік. Шелестіли абрикосові дерева, у вологих затінках неторканих лугових трав достигали суниці, і Липинський вловлював їхній скрадливий вишуканий запах. У стайнях іржали породисті скакуни, яких дядько сам селекціонував, а в його великому двоповерховому будинку мовчазно висіли на стінах незліченні картини і малюнки коней — дорогоцінна дядькова колекція. Він мав пунктик на конях. Жеребці Рокицького обганяли будь-який найновіший потяг, а відстань від маєтку до уманського двірця — повних шістдесят кілометрів — долали менше, ніж за годину. «Це все буде твоє», — сказав дядько Липинському, коли той ще тільки від’їжджав до Кракова на науку. Своїх служників Адам Рокицький примушував перевдягатися в козацькі строї, у вишиті сорочки і яскраві шаровари («Треба поважати місцеві традиції!»), сам навіть у найспекотнішу погоду накидав на плечі повстяну бурку, запрягав шарабан і в такому складі й вигляді щовівторка виїжджав на ярмарок у Звенигородку, а щочетверга — до Жашкова.

— Не дихає, — закивав головою лікар. — Сильно пошкодив грудину.

Липинський добре чув ці слова, але ще краще, знову і знову, він чув слова Казимири, сказані того ж дня кількома годинами раніше. Вони якраз прогулювалися околицями. Казимира трималася в сідлі невпевнено і мало поділяла чоловіків захват. «Не ображайся, але трави під Краковом пахнуть точнісінько так само». Через навалу кусючих мух прогулянку довелося закінчити передчасно. «Я не ображаюся».

Липинський був добрим наїзником. Його довге худе тіло досягало на коні ідеального силуету, сутулість кудись безслідно зникала, ще дещо юне обличчя ставало мужнім і зосередженим, а очі примружувалися, як у яструба, який на льоту вишукує крихітну полівку. Коні слухалися Липинського, немов собаки. Напередодні дядько півжартома кинув, що перемога у перегонах не обов’язкова, звичайно, але він дуже на неї сподівається. Перемога означала б для Липинського вільне входження до товариства дорослих чоловіків, що його остаточно підтвердить народження спадкоємця.

Липинський розповів про це Казимирі, одягаючи жокейський мундир:

— Всі довкола запитують одне і те ж: коли чекати поповнення в родині?

— І що ти відповідаєш?

— Нічого. Не хочу псувати дядькові прийом, інакше мусив би вдатися до грубощів.

Казимира теж одягалася. На ліжку лежала підготовлена служницями легка кремова сукня. Сама Казимира ще крутилася перед дзеркалом у спідній білизні. Липинський краєм ока за нею спостерігав. У такі миті він переконувався, якими сильними були його почуття до цієї жінки.

Він боязко обійняв її, і Казимира різко відскочила.

— Вацлаве, ти постійно наголошуєш, що не поспішаєш з дітьми, але кожен твій вчинок говорить про протилежне. Я не готова зараз стати матір’ю, але тобі байдуже до моїх почуттів!

— Я зовсім не те мав на увазі, я не хотів… Я хотів…

— Що ти хотів? Ти ж знаєш, звідки беруться діти, правда?

Липинський відвернувся і застебнув сорочку на грудях. Казимира рвучко натягнула кремову сукню.

— А ти питаєш мене, чого хочу я? — мало не кричала вона.

— Немає потреби, ти тільки про це й говориш.

— Я хочу повернутися назад до Кракова, ось чого я хочу. Мені більше не подобається в Женеві.

Липинський, навпаки, обожнював це місто. Тільки в Женеві він міг вивчати соціологію, яка виявилася ще цікавішою, ніж він очікував. Власне, вона занурила Липинського в природу організації людей із собі подібними — велику таємницю, яка все життя збуджувала його розум і до розкриття якої він був майже впритул наблизився.

— Я не записалася на наступний рік навчання і в жовтні повернуся до Кракова, — вже спокійніше, але не менш безжально завершила дружина.

— Я думав, що ми ухвалюємо такі рішення разом…

— А що ми зараз, по-твоєму, робимо?

— Казимиро, ти ж розумієш, що ми все одно не зможемо жити в Кракові вічно? Тут, у цьому маєтку, мій спадок. Рано чи пізно ми будемо жити тут.

Казимира заціпеніла. На її гострому обличчі проступили огида й переляк одночасно.

— Ніколи, — процідила вона крізь зуби. — Я вмру, але не буду тут жити. Чи жити тут, чи вмерти — для мене те саме.

Що він міг їй дати? Свою любов і свій соціальний статус. Любов Казимира відштовхувала, статусом гидувала. Треба було шукати щось третє.

— Він не дихає, — повторив лікар.

— Роби щось або роздеру, як жабу, — процідив крізь зуби Рокицький. Цей дебелий чоловік із басистим голосом загалом не вирізнявся особливим тактом, мав легкозаймистий характер, шанував масні жарти і був людиною грубою, зате консеквентною. Дружина Генриха здавалася античною богинею в лапах скаженого чудовиська. Попри це вони пасували одне до одного, як шабля до піхов. Хоч Рокицький і любив погуляти, він завжди повертався до Генрихи, як побитий пес, тулився до її витонченого тіла, і вона мовчки перебирала між пальців цупке, як дроти, волосся зрадника, даючи зрозуміти, що й цього разу йому дароване прощення. Їхнє життя розгорталося перед очима Липинського, як театральна вистава, повна небезпек і насолод, злетів і падінь. Усе в дядькові мало присмак напускного, театрального, трохи від водевілю, трохи від трагедії, і ніхто, навіть небіж чи власна дружина, не допускалися за куліси, де ховалося його ніжне, замасковане під грубіяна і балагура, єство.

Лежачи на спині і не дихаючи, Липинський бачив перед собою іншого дядька — турботливого, переляканого, рішучого. Можливо, це була його воля, що небіж нарешті поворухнувся і ледь чутно захрипів, кволо хапаючи ротом повітря. Підбігла Казимира. Лікар перехрестився. У грудях Липинського одночасно з надходженням свіжого повітря щось безповоротно трощилось, відламувалось, розколювалось, так, ніби, повернутий до життя, він відтепер прирікався на ту саму смерть, тільки повільнішої дії. Липинський закричав від несамовитого болю й аж тоді знепритомнів.

Отямився через кілька днів у страшній гарячці. Лікар діагностував запалення легенів як наслідок сильного забою і зрушення ребер. Казимира увесь час сиділа поруч, щохвилини прикладала долоню до чола хворого.

— Мені здається, температура впала, — казала вона переконливо.

— А мені здається, що навпаки підросла, — постогнував Липинський у відповідь і просив почитати йому вголос. Казимира читала газети, Дон Кіхота, потім Тому Кемпійського, а коли Липинському робилося геть зле — coś ukraińskiego.

— Я погано розумію кирилицю, — незадоволено бурчала Казимира, але мусила йти шукати у дядьковій бібліотеці підходящу книжку. Українською там був лише нещодавно виданий «Словарь» Бориса Грінченка. Його подарував дядькові Липинський. Казимира розгортала «Словарь» будь-де і неоковирно зачитувала перші-ліпші українські слова з їхніми короткими тлумаченнями. Липинський уважно слухав і деколи поправляв вимову.