Річард Метісон - Я — легенда

шлях, що вимагав компромісу. Навіщо відкидати будь-яку теорію? Вони не обов’язково взаємовиключні. «Подвійне сприйняття та взаємне відношення», — подумав він.

Бактерія могла бути поясненням вампірів.

Здавалося, що він потрапив у самісінький вир потопу. Наче був тим маленьким голландським хлопчиком, який встромив палець у греблю[35], намагаючись спинити море здорового глузду. Таким він і був, плазуючи на землі, вдоволений своєю залізобетонною теорією. Тепер він випростався й витяг палець. Море відповідей уже накочувало на нього.

Чума поширилася так стрімко. Чи було б це можливо, якби лише вампіри розносили її? Чи вистачило б їхніх нічних набігів, щоб розігнати її?

Раптова відповідь вразила його. Лише якщо прийняти версію з бактерією, можна пояснити фантастичну прудкість пошесті, геометричну прогресію жертв.

Він відсунув чашку кави вбік, у голові вирував десяток різних ідей. Мухи та комарі були частиною цього. Поширювали хворобу, женучи її всім світом.

Так, бактерія пояснює чимало; переховування вдень, кома, спричинена потребою мікроба в захисті від сонячної радіації.

Нова ідея: що, як бактерія є джерелом могутності вампіра?

Він відчув, як спиною пробігли мурашки. Чи можливо, що той самий мікроб, який убивав живих, давав силу мертвим?

Він мав знати! Він застрибав і ледве не вибіг із будинку. Потім, в останню мить, відскочив від дверей, нервово сміючись. «Боже збав, — думав він, — чи я втрачаю глузд?»

Надворі була ніч. Він осміхнувся й метушливо закрокував вітальнею.

Чи можна так пояснити й інші явища? Кілок? Його розум роздирався, силкуючись умістити кілок у рамки бактеріальної зумовленості. «Ну ж бо!» — нетерпляче прокричав він подумки. Все, до чого він міг додуматися, — крововилив, але того випадку з жінкою це не пояснювало. Та й вразив він її не в серце…

Він вирішив пропустити це, побоюючись, що його нововідкрита теорія передчасно розвалиться — до того як хоч трохи зміцніє.

Далі, розп’яття. Ні, бактерія не може цього пояснити. Ґрунт — ні, не варто й пробувати. Проточна вода, дзеркала, часник… Він відчув, як безпорадно тремтить, і захотів голосно закричати, щоб спинити свій розпалений мозок. Він мав знайти бодай щось! «Чорт забирай! — подумки шаленів він. — Я цього так не покину!»

Він змусив себе сісти. Здригаючись від напруження, так і сидів, облишивши всі думки, доки не заспокоївся. «Господи, — зрештою подумав він, — що зі мною не так? Я вхопився за ідею, а коли не зміг нею пояснити всього за перші п’ять хвилин, панікую. Я, певно, з’їжджаю з глузду».

Тепер він таки взяв свій напій; він потребував його. Він затримав руку в повітрі, поки вона не перестала тремтіти. «Ану, малий, — спробував він покепкувати з себе, — опануй себе. Санта Клаус прямує до міста з усіма відповідями. Тобі більше не доведеться бути чудернацьким Робінзоном Крузо, ув’язненим на острові ночі, посеред океанів смерті».

Він хихикнув на це і трохи розслабився. «Мальовничо, — подумав він, — і зі смаком. Остання на світі людина виявилася Едґаром Ґестом[36]».

«Що ж, гаразд, — подумав він, — тобі пора вкладатися. Не варто розлітатись у двадцятьох напрямках. Більше ти цього не витримаєш; ти емоційно заслабкий».

Насамперед треба буде дістати мікроскоп. «Це перший крок», — наполегливо повторював він собі, коли роздягався до ліжка, ігноруючи невпевненість, що тугою кулею засіла в його шлунку, і майже болісну жагу зануритися з головою в дослідження, без жодного планування.

Він почувався майже хворим, лежачи в темряві та плануючи свій наступний крок. Принаймні він знав, що напрям обрав правильний. «Це перший крок, це перший крок. Бодай тобі кістка в горло, це перший крок».

Він осміхнувся в пітьмі, почуваючись добре через визначену наперед роботу.

Одну тривожну думку дозволив він собі перед сном: «Укуси, комахи, передання від людини до людини — чи навіть цього досить, щоб пояснити страхітливу швидкість, із якою поширилася пошесть?»

Він заснув із цим запитанням на думці. Близько третьої ранку прокинувся, лише щоб утямити, що будинок трусить від чергової піщаної бурі. І враз за якусь частку секунди все стало на місця.

Розділ 11

Перший пристрій не спрацював.

Основа була погано вирівняна, тому найменший дотик збивав налаштування. Погано закріплені рухомі частини постійно гойдалися. Дзеркало щоразу висковзувало з місця через погано закручені стрижні. На додачу на приладі навіть не було місця для конденсора та поляризатора. Була лиш одна насадка, тому для зміни масштабу доводилося знімати лінзи об’єктива. Лінзи були — лихо та й годі.

Само собою, він же нічого не тямив у мікроскопах, тому взяв перший-ліпший. Через три дні, здушено лаючись, він швиргонув його об стіну, розтоптавши залишки ногами.

Потім, опанувавши себе, відвідав бібліотеку та розшукав довідник із мікроскопів.

Під час своєї наступної вилазки він не повернувся, доки не знайшов підхожий прилад: насадка для трьох об’єктивів, кріплення для конденсора та поляризатора, чудова основа, відточені рухи, ірисова діафрагма, прекрасні лінзи. «Це вкотре доводить, — подумав він, — що поспіх — на посміх». — «Так, так, так», — роздратовано відповів він собі.

Він змусив себе провести більше часу, ознайомлюючись із приладом. Прововтузився з дзеркалом, поки вчився спрямовувати промінь світла в об’єктив за лічені секунди. Він також ознайомився з лінзами, від тридюймового наближення до однієї дванадцятої дюйма. Щодо останньої лінзи, то він навчився поміщати краплю кедрової олії на предметне скло, опускаючи об’єктив, доки лінза не торкалась олії. Він розбив тринадцять скелець, відточуючи собі майстерність.

Після трьох днів зосередженої праці він міг хвацько вправлятися з координатним ноніусом, налаштовувати ірисову діафрагму та конденсор для отримання потрібної кількості світла на скельці, навчився виставляти потрібну якість наближення для готових скелець. Він подумати не міг, що блоха на вигляд така огидна.

Наступним був процес виготовлення мікропрепаратів, який виявився значно важчим, ніж він гадав. Хоч як він намагався, проте не міг запобігти потраплянню піщинок до мікропрепаратів. Коли він розглядав їх у мікроскоп, усе виглядало як купи каміння. Насамперед це було важко через піщані бурі, що й досі здіймалися в середньому кожні чотири дні. Урешті він мусив змайструвати накриття над верстаком.

Досліджуючи мікропрепарати, він також привчився до систематичності. Він збагнув, що чим довше баритися з приготуваннями, тим більше пилу осяде на скельцях. Спочатку неохоче, а потім майже з задоволенням він усе припасував на місця. Предметні та покривні скельця, піпетки, пробірки, пінцет, чашки Петрі, голки, хімікати — усе було розставлено й упорядковано.

На власне здивування, він зрозумів, що підтримання робочого місця в порядку приносить йому задоволення. «Певно, в мені таки тече кров старого Фріца», — спало йому якось на думку.

Потім він добув зразок крові жінки.

На те,