Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

на Річарда Флориду з його гей-індексом. Там де толерантно ставляться до таких, як я, є також велика відкритість і креативність.

— Занадто однорідні й забобонні організації нічого не досягають.

— Саме так. А таланти… Таланти, як він каже, не лише дають добрий результат, а й притягають інші таланти. Створюють середовище, де людям хочеться бути. Тож від самого початку Грант намагався залучити до роботи геніїв у своїй справі, а не ідеальних фахівців. «Хай курс визначають таланти, а не навпаки», — уважає він.

— А що означає тіснота?

— Те, що між талантами мають бути тісні зв’язки. Приміром, щоб улаштувати зустріч, не треба ніякої бюрократії. Навіщо заздалегідь домовлятися про все, спілкуватися з секретарем? Просто ввалюй і обговорюй. Обмінюватись ідеями треба без перепон. І, як ти, мабуть, знаєш, «Соліфон» досяг неабиякого успіху. Вони забезпечили новітніми технологіями цілу низку організацій, навіть АНБ, між нами кажучи. А тоді з’явився новий малий геній, твій земляк, і з ним…

— …здиміли всі кляті «Т».

— Атож.

— І це був Балдер.

— Саме так. І я не думаю, що в нормальній ситуації він мав би проблеми з толерантністю чи тіснотою. Однак від самого початку він поширював довкола себе якусь отруту. Балдер відмовлявся будь-чим ділитися, і йому відразу ж удалося зіпсувати приємну атмосферу серед елітарних науковців компанії, надто коли він почав звинувачувати людей у крадіжках і мавпуванні. А ще він розбив глек із власником Ніколасом Ґ Ґ Ґрантом. Але той відмовляється розповідати про причини сварки. Каже тільки, що то було щось особисте. А невдовзі Балдер звільнився.

— Я знаю.

— Більшість тільки зраділа, коли він пішов. Стало легше дихати, і люди знову почали довіряти одне одному. Бодай якоюсь мірою. Проте Ґрант не зрадів, як і його адвокати. Балдер забрав із собою свої начерки та розробки, і ходили чутки, — можливо, тому, що ніхто нічого до пуття не знав, — ніби він додумався до чогось сенсаційного, здатного докорінно змінити квантовий комп’ютер, над яким працював «Соліфон».

— Суто з юридичного погляду всі його надбання належать компанії, а не йому особисто.

— Правильно. Отже, хоч Балдер і кричав голосно про крадіжки, але кінець кінцем сам виявився злодієм. І, найімовірніше, не сьогодні-завтра справа дійде до суду, якщо тільки Балдер не зможе пристрашити адвокатів відомими йому фактами. Він сказав, що ця інформація — його забезпека, і, мабуть, так воно і є. Але за найгіршого сценарію вона може…

— …призвести до його смерті.

— Оцього я й боюся найбільше, — промовила Алона. — Ми зібрали переконливі докази того, що починається щось серйозне, а зі слів твоєї керівниці я зрозуміла, що ти зможеш зарадити нам.

За вікном розігралася буря, і Ґабрієлла відчула жагуче бажання кинути все й податися додому. Однак вона зняла пальто й у препаскудному настрої знову сіла за стіл.

— Чим я можу зарадити?

— Як гадаєш, що він винюхав?

— Чи маю я це розуміти так, що вам не вдалося ні поставити йому жучка, ні гакнути його комп’ютер?

— На це питання, серденько, я тобі не відповідатиму. Але що ти думаєш?

Ґабрієлла згадала, як Франс Балдер не так давно стояв у дверях її кабінету й белькотів про те, що мріє про нове життя… І що він мав тоді на увазі?

— Тобі, мабуть, відомо, — сказала вона, — що Балдер уважав, ніби результати його досліджень викрадено тут, у Швеції. Радіотехнічний центр Міноборони провів досить велике розслідування й певною мірою підтвердив Балдерові слова, хоч глибше копати не схотів. Тоді я вперше й зустрілася з Балдером, та він мені не дуже сподобався. Заговорив мене вкрай і був глухий до всього, що безпосередньо не мало стосунку до нього та його досліджень. Пам’ятаю, мені ще подумалося, що ніякі успіхи не варті такої однобічності. Якщо така позиція потрібна для того, щоб здобути світове ім’я, то я навіть мріяти про нього не хочу. А втім, можливо, на моє ставлення до нього вплинула судова постанова.

— Про опіку?

— Так, йому тоді якраз заборонили піклуватися про сина-аутиста, бо він не приділяв хлопцеві аніякісінької уваги й навіть не помітив, як тому на голову звалився стелаж із книжками. І коли я почула, що проти нього повстав мало не весь «Соліфон», то відразу ж зрозуміла чому. Мені подумалось: так йому й треба.

— А потім?

— Потім він повернувся додому, і в нас заговорили про те, що йому треба дати якийсь захист, тоді я знову з ним зустрілася. Кілька тижнів тому. Просто неймовірно, але він зовсім змінився. Не тільки тому, що збрив бороду, прибрав волосся та схуд. Він став добродушнішим і навіть трохи невпевненим у собі. Не лишилося й знаку від його одержимості. Я пам’ятаю, що спитала його, чи не хвилюється він через майбутні судові процеси? І знаєш, що він відповів?

— Ні.

— Він украй саркастично заявив, що не хвилюється, бо перед законом усі рівні.

— І що він мав на увазі?

— Те, що ми всі рівні, коли однаково розплачуємось. У його світі, сказав він, закон — не що інше, як меч, що ним простромлюють таких, як він. Тож він таки хвилювався. Ще й тому, що знає речі, які важко тримати в собі. Навіть коли ті речі можуть урятувати його.

— А він не сказав, що це?

— Він сказав, що не хоче втрачати своєї єдиної козирної карти. Що почекає й подивиться, як далеко готовий піти супротивник. Проте я помітила, що Балдер був спантеличений. У якийсь момент він навіть випалив, що є люди, які хочуть йому нашкодити.

— Як саме?

— Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.

— Як ти думаєш, чому?

— Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.

— Хто?

— Одна компанія — «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.

— Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.

— Усе так погано?

— Ми вважаємо, що ризик є.

— Окей, — відповіла Ґабрієлла. — Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила