Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

Їхав він чимало, оминаючи тягучі міські корки, весь час позираючи на годинник. Близько дев’ятої нарешті зупинився біля похмурих мурованих воріт, що вивершувалися догори терновим вінком із покрученого колючого дроту, крізь який (Юрій навіть не сумнівався в цьому) цілодобово пропускався поперемінний електричний струм надвисокої напруги.

Каторжна в’язниця штату Орегон. Утекти звідси абсолютно неможливо — безліч разів перевірений факт. Зведена зовсім нещодавно, вона дивним чином просіла, почорніла й зістарилася, наче підкошена невиправним горем юна вдовиця. Щось поволі виїдало її зсередини.

На контрольно-пропускному пункті, як завше, зустріли непривітно й насторожено. Довга виснажлива перевірка. Допит. Промацування. Сканування. Обличчям до стіни, руки за голову, ноги на ширині плечей. Крок за кроком. Ця не вельми приємна доскіплива процедура забрала ще добру годину. Вочевидь, Юрія тут добре знали, тож навіть на слабку подобу довіри, якою користалися інші відвідувачі в’язниці, він і близько не міг сподіватися.

Коли ж за ним зачинилися останні двері, а за спиною нечутно зупинився й завмер охоронець, перед очима Юрія простерлося широке приміщення з фарбованими на брудно-брунатне стінами та вогкою низькуватою стелею, що на ній одна за одною почали спалахувати вузькі й довгі флуоресцентні очі ламп денного освітлення з минулого століття. Він інстинктивно підняв руку, аби захистити зіниці від агресивних потоків світла, що незвично різонули після напівтемних коридорів буцегарні. Разом зі світлом його скував запах — збочена суміш із хлорки, цвілі, гниття та старого ганчір’я. Він похитнувся. Приміщенням зненацька гойднувся старечий сміх.

Юрій опустив руку — очі вже трохи звикли до ріжучих спалахів та миготіння. Роззирнувся. За кілька кроків від нього стояв металевий прогнутий стіл, поряд — два такі самі стільці, міцно пригвинчені до підлоги. На одному обличчям до нього сиділа скорчена стара жінка в подертому брудному лахмітті, що заледве прикривало скривавлені виразки, котрі вигадливими сузір’ями струпів гніздилися на її пергаментній зморщеній шкірі.

Цю жінку він бачив уперше.

— Це я, Юро, — замість голосу, який він мріяв почути, до прийшлого долетіло ледь чутне шамкання беззубої щелепи. — Вони навмисне обирають тіла, в яких я навіть думати ні про що не можу. Просто не стає сил…

Юрій зробив кілька стрімких кроків назустріч, швидко присів на стілець супроти жінки, ухопився поглядом за її очі.

— Якби я міг, то виніс би тебе звідси на руках.

— Знаю. Колись ти це зробиш. А зараз… тільки не треба до мене торкатися. І не дивись, якщо можеш. Мені неприємно, що ти бачиш мене такою… Це тіло хворе. Воно свербить і пече вогнем. Швидше за все, якась інфекційна хвороба. Та що там, цілий букет хвороб! Йтимеш звідси, вимий руки, як слід. І де вони лише їх знаходять?..

— Тіла чи хвороби?

— А зараз це не одне і те ж? — впалий беззубий рот перекосила жалюгідна подоба усмішки. — Як же я хочу повернутися у своє тіло! Я так за ним скучила!..

— Його більше немає, люба. Ти ж знаєш. Вони вкрали його, пам’ятаєш? Але я знайду тобі нове тіло. Я кохаю тебе, Іванко.

Охоронця, що незворушно бовванів на тлі брудної стіни, майже зливаючись із нею, заледве не знудило. Ні, він був звиклий до всього, бо працював тут уже дванадцятий рік та й цього дивака бачив у стінах буцегарні не вперше. От уже п’ять років щотижня (зазвичай по вівторках) дивак приходив сюди на побачення, а його жінку виводили йому щоразу в іншій подобі — завжди у старих, поїдених часом та каліцтвами негодящих тілах. Якось привели в тілі розтатуйованого, хворого на рак легенів довічника, що кашляв, матюкався й плювався кров’ю. І йому також цей дивак зрештою зізнавався в коханні. Довбаний збоченець!

Отак розмірковуючи, охоронець супроводив «збоченця» на вихід, біля останнього турнікета, як завжди, пригостився від нього цигарчиною. Хай би там ким був цей дивак-збоченець, а палив він справді незлецькі цигарки. Охоронець уже давно втратив надію, що й собі коли-небудь почне щодня купувати такі ж. Він складав гроші. Складеного зазвичай ставало на те, аби раз на рік їздити на зустріч випускників до провінційного містечка, звідки охоронець був родом. До таких зустрічей він завжди готувався дуже ретельно. Брав напрокат лімузин у комплекті з мовчазним шофером, статусний костюм-трійку, що від нього зазвичай несло дорогими чоловічими парфумами (запатентований винахід-бонус від власника прокату костюмів) та орендував на кілька днів солідне доглянуте тіло, що нічим не скидалося на нього навіть у молодші роки. Так, нове тіло. А що? Далебі, він може собі це дозволити. Він — заможна людина, чимало досяг у житті… На доказ брав із собою замовлені заздалегідь візитівки, де вказувалося, що він — виконавчий директор серйозної фірми-виробника елітних алкогольних напоїв, таку-сяку сувенірну продукцію (кілька пляшчин принагідно купленого елітного пійла) і вдавав із себе короля життя.

То було неймовірне відчуття! Ловити на собі заздрісні погляди однокласників. Обіцяти колишньому найкращому другові і його якось прилаштувати на роботу до серйозної фірми-виробника елітних алкогольних напоїв, а самому тішитися, що цього ніколи не буде. Поквапливо злягатися у темному непримітному кутку з розповнілою Кендес із паралельного класу — колись першою красунею школи і за сумісництвом — дружиною друга. Великодушно — і щоб усі бачили — розраховуватися кредиткою за бенкет.

Заради цих віртуозних «виходів у світ» він, власне, й жив. І розумів, що іншого життя ніколи не знатиме. Дружини він не мав, із дітьми теж наче не склалося, були тільки брудно-брунатні стіни буцегарні, з котрими належало зливатися-зростатися, холостяцькі вечори з пивом, фаст-фудом, телевізором і… оті зустрічі випускників. Докуривши до фільтра стріляну цигарчину, що пронизливо пахла кращим життям, охоронець сплюнув і повернувся на пост.

Роздiл III

Клiнiка

1

На роботі Юрій з’явився близько опівдня. Він швидко вийшов із машини, хряснувши дверцятами, розгонисто рушив було до ліфтів, аж раптом зачув на підземній парковці дивні пахощі. Суміш солодких жіночих парфумів, підсохлої крові та заброджених екскрементів. Здивовано зупинився. На відміну від брутально-задушливої в’язниці, стерильні приміщення його клініки не передбачали взагалі ніяких запахів. Юрій знову принюхався. Так і є — парфуми, кров та лайно.

Він обережно роззирнувся (окрім нього, на парковці не було жодної живої душі) і повільно рушив уздовж рівненько вишикуваних автівок, намагаючись упіймати джерело запаху. Пройшовся приміщенням один раз. Другий. Юрій повірити собі не міг — запаморочливі аромати линули від його завжди такого охайного, дбайливо вичищеного «шевроле». Він обійшов кохану машину з усіх боків, зазирнув під капот, під днище, досередини. Нічого. Лишався тільки багажник.