Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Тiло™ 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Тiло™" автора Вікторія Леонідівна Гранецька. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 80
Перейти на сторінку:
зліг із пропасницею. Кілька наступних днів просто випали йому з життя, розчинилися в тумані спекотних марень й мерехтливо-болючих споминів, з котрих уже не хотілося вибиратись.

Аж раптом на його чоло лягла чиясь маленька прохолодна рука. Іванка. Юрко із зусиллям розліпив очі. У ті кілька днів вона не відходила від нього ні на крок. Виявилася єдиною, хто попри все не злякався кривавого вовкулаки, та ще й дивом умовила матінку Магдалину пускати її до нього в погріб.

Так його тваринна, первісна сутність повернулася до нього. Щойно малий Юрко зрозумів, що здатен перекидатися на вовка, взявся вистежувати дідових убивць. Вибирався поночі крізь вузеньке, дивом незаґратоване віконце погреба і крався до лісу. Йшов на запахи, на вогонь.

Великі й страшні чоловіки, котрі вдень займалися грабунками й розбоєм, ближче до ночі стишувалися, маліли, розпалювали багаття й обсідали його з усіх боків, ніби химерні лісові істоти, що водилися тут добру сотню років тому. Вовк нарахував із десяток таких ватаг, трималися вони завжди подалі одна одної, на ніч ставили вартових, полохливо здригалися від найменшого подиху вітру, не вірили навіть собі.

Тих трьох, що увірвалися лихої серпневої ночі до їхньої старенької хати, він признав майже відразу. Не за зовнішнім виглядом — усі розбишаки були йому на одне лице. Упізнав за запахом. Від них досі несло свіжою, незагуслою дідовою кров’ю. Обтирався довкола них довго. Вони щоночі змінювали пристановище, забрідали чимраз далі в гори, уперто йшли вперед, часто озиралися, наче тікали від когось, та він щоразу знаходив їх і вперто плівся за ними. Вичікував. Тієї ночі, як вовк постановив собі довести замислене до кінця, над Карпатами худим окрайцем спливав молодий місяць. Ватага нервувалася, довго не вкладалася спати, наче передчувала близьку смерть.

Вовк чувся навдивовижу спокійно. Заліг у траві неподалік від мисливців, слухав їхні побрехеньки, запам’ятовував голоси. А коли вони зрештою поснули, без вагань звівся на ноги. Пошкодував тільки пса. Точніше, пес сам себе пошкодував, коли уздрів голодного схарапудженого вовчиська і з жалюгідним скавулінням відповз подалі в кущі, «забувши» попередити господарів про небезпеку.

Повернувся до притулку на світанні.

А за кілька днів і до них дійшла чутка про вовка-людожера, що завівся в їхніх краях і за одну ніч пошматував на смерть аж трьох дорослих чоловіків. Матінка Магдалина перехрестилася. Іванка заплакала. Юрко ж вирішив зачаїтися і кілька найближчих ночей до лісу не виходити. А надвечір випадково почув крізь прочинене вікно погреба, що серед забитих був рідний дядько Іванки.

Тоді він і злякався по-справжньому. То мав бути кінець. Відтепер вона не схоче Юрка ані бачити, ані знати, більш ніколи не навідається до вогкого, напівтемного погреба, з котрого його вже не наважувалися випускати. Віконце, крізь яке він вибирався на волю, просто серед ночі забили дерев’яними дошками навхрест. Юрко опинився в пастці. Проте Іванка зійшла до нього вже наступного ранку після молитовних годин. Принесла йому поїсти. І доки він похапливо глитав їжу, мовчки сиділа й дивилася в підлогу. Потім розказала йому про дядька.

Колись її родина жила у Львові, батько служив диригентом симфонічного оркестру при Львівській обласній філармонії, мати була піаністкою. А потім щось сталося — в українських містах і селах розпочалися криваві заворушення, грабунки й привселюдні убивства. Проте родина Іванки не встигла нікуди втекти, бо останньої ночі перед від’їздом до будинку ввірвалися озброєні чоловіки-мародери. Їхній ватажок застрелив батька Іванки, що доводився йому старшим братом, а з матір’ю зачинився в опочивальні і зробив там із нею щось таке, від чого вона сама вкоротила собі віку — викинулася з четвертого поверху, щойно за ним зачинилися двері. Налякану племінницю вбивця забрав із собою й віддав до дитячого притулку. Не назавжди. Пообіцяв, що неодмінно повернеться за малою, хай тільки їй виповниться років п’ятнадцять, і з нею можна буде робити те саме, що й з її матір’ю.

Юрко забув про їжу, стиснув кулаки. Зрозумів, чому вона шукала когось, хто міг би захистити її. Він убив її дядька, але будуть інші чоловіки, котрі так само жадатимуть завдати їй болю, бо вже зараз примітно, що з неї виросте незвичайна, рідкісна красуня. Як ота Білосніжка з книжки. Ні, ще краща. Він має бути поряд із Іванкою. За будь-яку ціну слід вибратися з клятого погреба.

Того ж таки дня, Юркові на подив, матінка Магдалина звеліла випустити його з-під варти і більше не замикати. Тільки згодом він зрозумів: вони чекали небезпечного гостя, з котрим не впоралися б усі їхні чоловіки, якби раптом щось пішло шкереберть. Для безпеки їм потрібний був справжній звір. Такий, як той, що шукав дорогу до сиротинцю на старому білому фургоні з румунськими номерами.

9

Прокинувся від сліпучих променів вранішнього сонця, що несміливо вповзли крізь розхристане вікно до старої квартирки, котру Юрій винаймав у кульгавого гендляра. Кайданки, як завше, були розірвані. Ноги — в землі. На руках — кров. Отже, цю ніч він знову провів не вдома. І жодних спогадів на ранок, жодних натяків на те, де він був, що робив… Усе як завжди. Та щось підказало йому — відсутність спогадів не диктувалася його вовчою природою. То — людське.

Зупинившись під крижаним душем, Юрій заплющив очі. Вода колючими струменями лоскотала шкіру, змішувалася внизу з брудом і кров’ю, втікала. Треба як слід замести сліди. Добре, що нема спогадів. Бо їх не змиєш із себе, як кров.

Став перед дзеркалом. Поголився. Стали примітними й задавнені шрами од відкритого перелому щелепи та рваної рани від кулі, котра, судячи з усього, черкнула кістку й вирвала шматок м’яса. І це не додавало Юрієві шарму й чарівності. Утім, на таке він і не сподівався. Однаково зараз він людина. А той, до зустрічі з ким він так довго й виважено ладнався, мав побачити його людиною, не вовком.

О пів на восьму вже вийшов із дому. Вбраний був у чорний статусний костюм із білою сорочкою та краваткою, на ногах — начищені до дзеркального блиску черевики. Ніщо наразі не видавало в ньому нічного звіра.

Легко збіг вузькими розхитаними східцями. Сів за кермо. Його раритетне темно-синє «шевроле», виторгуване колись у перекупників на звалищі нікчемного автозалізяччя, хоч і мало вигляд напіврозваленої руїни, однак завелося напрочуд легко, як розігріта довгим очікуванням, жагуча нетерпляча коханка. За машиною Юрій стежив. Нікому й за жодних обставин її не ввіряв, навіть станції техобслуговування були не про нього, завше сам усе лагодив, чистив та рихтував, годинами вилежуючись під

1 ... 17 18 19 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тiло™», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тiло™"