Грегорі Девід Робертс - Шантарам

у камері. Позбавляючи тебе свободи, у тебе забирають і сонце, і місяць, і зірки. В’язниця хоч і не пекло, проте дуже схожа на нього.

— Знаєш, ти часом аж надто старанно демонструєш своє уміння слухати співрозмовника.

— Що?.. Ох, пробач, я замислився... До речі, щоб не забути: ось гроші, які мені дала Улла.

Карла узяла згорток і запхнула в сумочку, навіть не глянувши на нього.

— Дивна річ... Улла зійшлася з Моденою, щоб звільнитися від іншого чоловіка, який експлуатував її, а тепер стала рабинею Модени. Але вона його любить і соромиться, що їй доводиться ховати від нього частину заробітку.

— Деякі люди можуть бути тільки рабом, або паном.

— Якби тільки «деякі»! — кинула Карла з несподіваною і незрозумілою гіркотою.— Ось ти говорив з Дідьє про свободу, і він запитав тебе «свобода робити що?», а ти відповів «свобода сказати „ні ». Цікаво, але я подумала, що набагато важливіше мати можливість сказати «так».

— До речі, про Дідьє,— недбало сказав я, намагаючись відвернути її від теми, яка була для неї, мабуть, обтяжлива.— Я досить довго розмовляв з ним сьогодні, поки чекав тебе.

— Певне, здебільшого балакав Дідьє.

— Ну, так. Але я залюбки слухав його. У нас із ним ще не було такої цікавої розмови.

— Що він тобі розповів? — гостро запитала Карла.

Її запитання трохи здивувало мене. Можна було подумати, є щось таке, про що Дідьє не повинен був розповідати мені.

— Він розповів мені дещо про відвідувачів «Леопольда» — афганців, іранців і цих... сайників Шіви, чи як там вони називаються, а також про ватажків місцевої мафії.

Карла скептично пирхнула.

— Не варто дуже серйозно ставитися до того, що каже Дідьє, особливо якщо він каже це серйозним тоном. Він часто дуже поверховий. Я одного разу сказала йому, що від нього чуєш тільки недвозначні речі, й хоч як це дивно, ті слова йому сподобалися.

— Мені здавалося, ви з ним друзі,— сказав я, вирішивши, що не варто передавати Карлі того, що Дідьє казав про неї.

— Друзі. Знаєш, іноді я ставлю собі питання: «А чи існує дружба насправді?» Ми знаємо одне одного вже багато років, і навіть жили разом колись. Він тобі про це не розповідав?

— Ні.

— Жили цілий рік, я тоді допіру приїхала до Бомбея. Ми наймали квартирку поблизу порту. Дім розсипався на очах. Щоранку ми змивали з обличчя крейду, що сипалася зі стелі, а в передпокої знаходили шматки тиньку, цегли, дерева та інших матеріалів. Нещодавно під час шквалу той будинок таки розвалився, загинуло декілька душ. Іноді я милуюся небом крізь дірку в тому місці, де була моя спальня. Напевне, можна сказати, що ми з Дідьє близькі приятелі. Але чи друзі ми? Дружба — це математичне рівняння, яке нікому не вдається розв’язати. Часом, коли я в особливо кепському гуморі, мені здається, що друг — це той, кого ти не зневажаєш.

Вона говорила цілком серйозно. Проте я дозволив собі усміхнутися.

— Мені здається, ти згущуєш фарби.

Вона похмуро зиркнула на мене, а потім і собі зареготалася.

— Можливо. Я стомилася. Вже декілька ночей не висипаюся. І я, мабуть, була несправедлива до Дідьє. Просто іноді він дуже мене дратує. А про мене він говорив що-небудь?

— Він сказав, що, на його думку, ти дуже гарна.

— Він так сказав?

— Так. Ми порівнювали красу людей білої і чорної раси, і він сказав: «Карла дуже гарна».

Карла була задоволена і здивовано звела брови.

— Це дуже цінний комплімент, незважаючи навіть на те, що Дідьє страшенний брехун.

— Мені він подобається.

— Чим? — відразу ж запитала вона.

— Ну, не знаю навіть. Можливо, своєю професійністю. Мені подобаються люди, що знають свою справу. І в ньому є якась печаль, яка... яку я розумію. Він нагадує мені декого з моїх друзів.

— Принаймні він не приховує своїх пороків,— заявила Карла, і я раптом пригадав, що Дідьє говорив про Карлу і її силу.— Мабуть, ми сходимося з ним перш за все в тому, що обоє ненавидимо святенників. Святенництво — це різновид жорстокості. А Дідьє не жорстокий. Він навіжений, але не жорстокий. Тепер він трохи угамувався, а був час, коли його шалені любовні пригоди викликали фурор в місті — принаймні поміж іноземців, що живуть тут. Одного разу його ревнивий коханець гнався за ним із шаблею по всьому Насипу. При цьому обоє були голі-голісінькі — дуже великий гріх в Бомбеї. А вже яким видовищем був при цьому Дідьє, можеш собі уявити! У такому вигляді він забіг до поліційної дільниці, й там його врятували. Індійці дуже консервативні стосовно цього, але у Дідьє правило — ніколи не зв’язуватися з місцевими, тож йому багато що прощається. Безліч іноземців приїжджає сюди тільки для того, щоб завести інтрижку з яким-небудь індійським хлопчиком. Їх Дідьє зневажає. Він спеціалізується на чужинцях. Я не здивувалася б, якби виявилося, що саме з цієї причини він так розговорився з тобою сьогодні — намагався справити на тебе враження своїм знанням темних сторін бомбейського життя... О! Привіт, котику! Звідки ти узявся?

Худий сірий кіт доїдав залишки їжі з покинутого кимось пакета. Він перелякано припав до парапету і, тоскно завиваючи, почав гарчати, проте він не втік, коли Карла погладила його, і знову заходився їсти. Це було виснажене й покалічене звіря: одне вухо роздерте, на боках і на спині видніли лисини з незагоєними болячками. Я був здивований, що це дике, пошарпане створіння дозволило Карлі погладити себе, а ще більше тим, що у неї виникло таке бажання. І вже геть дивувало те, з яким апетитом кіт пожирав рис із овочами, приправлений дуже гострим «чилі».

— Ти тільки подивися на нього! — воркувала Карла.— Який красень!

— Авжеж.

— А хіба тебе не захоплює його хоробрість, прагнення будь-що вижити?

— Боюсь, я не дуже люблю котів. От собаки — інша справа.

— Ні, ти просто зобов’язаний любити котів! Коли всі люди будуть такими, як коти о другій годині дня, світ стане досконалим.

Я розреготався.

— Тобі ніколи не говорили, що у тебе вельми оригінальний спосіб висловлюватися ?

— Що ти хочеш цим сказати? — різко обернулася вона до мене.

Навіть у слабкому світлі вуличних ліхтарів було помітно, що обличчя її аж почервоніло. Я тоді ще не знав, що англійська мова була