Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

З настанням темряви я звернув у одну з бічних долин, що, як я запам’ятав, вивчаючи карту, вела до найбезлюднішої частини горбистої гряди. Позаду залишилися села, ферми і навіть рідкісні придорожні хижі. Незабаром ми опинилися посеред пустища. Темрява вже стирала останні відблиски заходу на дзеркалах болотистих заплав. Я люб’язно розгорнув автомобіль і повернув містеру Джоплі ключ від замка запалювання і його речі.

— Красно дякую, — сказав я. — Від тебе більше користі, ніж я гадав. А тепер забирайся геть. Біжи за поліцією!

Сидячи на схилі пагорба і стежачи за тим, як удалині зникають задні габаритні вогні машини, я сумно розмірковував про безліч скоєних мною злодіянь. Усупереч загальній думці, я не міг бути вбивцею, зате став безчесним брехуном, безсовісним самозванцем і грабіжником з великої дороги з вираженою пристрастю до дорогих і комфортабельних автомобілів.

Глава 6

Лисий археолог

Цю ніч я провів, сидячи на виступі пагорба під захистом велетенського валуна. Верес тут був особливо довгим і м’яким. Холод пронизував до кісток, оскільки я не мав ні плаща, ні жилета — вони залишилися на зберіганні у містера Тернбулла. Туди ж вирушили записник Скаддера, годинник і, що гірше за все, мої люлька і кисет. При мені залишилися тільки гроші, зашиті в пояс, і з півфунта імбирного печива в кишенях брюк.

Я повечеряв половиною запасів печива і, зарившись у верес, спробував хоч якось зігрітися. Мій настрій трохи покращився — мені починала подобатися ця божевільна гра в хованки. Досі мені фантастично щастило. Молочник, начитаний трактирник, сер Гаррі, дорожній робочий і бовдур Мармі — кожен із них був незаслуженою удачею. Так чи інакше, але перший успіх додав мені впевненості в тому, що я зможу вистояти і довести справу до кінця.

Моїм головним лихом був жорстокий голод. Коли в Сіті накладає на себе руки який-небудь бідолаха і з цього приводу починається слідство, газети насамперед повідомляють, що покійний був «нормальної комплекції», маючи на увазі, що зовсім не голод довів його до відчаю. Пам’ятаю, тієї ночі я подумав, що коли я зверну собі шию або втоплюся в якомусь тутешньому болоті, мою комплекцію ніхто не назве «нормальною». Я лежав і терзав себе — оскільки імбирне печиво лише посилювало відчуття сисної порожнечі в шлунку — спогадами про їжу, якою я так легковажно нехтував у Лондоні. Хрусткі ковбаски Паддока, ароматні скибки бекону і віртуозно приготовані яйця в мішечок — як часто я гордовито вернув від них носа! Моя душа трепетно рушила до фірмових котлет і чудової шинки, які залишилися на столі після вечері у сера Гаррі. Мої думки крутилися навколо всіх видів їстівного, поки, нарешті, не зосередилися на біфштексі з квартою гіркого елю на перше і тушкованому кролику по-валлійськи на друге — їх подавали в одному знайомому мені ресторанчику. Я так і заснув у безнадійній тузі за цими ласощами.

Прокинувшись від холоду приблизно через годину після світанку, я відчув, що все моє тіло задерев’яніло. Утома була настільки сильною, а сон настільки глибоким, що я навіть не відразу згадав, де перебуваю. Спочатку я побачив блідо-блакитне небо крізь сітку стебел вересу, потім великий виступ пагорба, потім власні черевики, акуратно заховані під кущем чорниці. Я підвівся, спираючись на руки, і глянув униз, у долину. І те, що я там виявив, змусило мене скочити, натягнути черевики і почати гарячково їх зашнуровувати. За якусь чверть милі від мого укриття кілька людей прокладали собі дорогу через верес, розсипавшись ланцюгом поперек схилу пагорба. Мармі явно не став зволікати.

Я сповз із виступу, на якому сидів, під прикриття валуна, а звідти дістався до неглибокої балки, що тяглася вниз по схилу. Западина привела мене у вузьку ополонку, утворену річечкою, — нею я й видерся в темряві на вершину горбистої гряди. Виглянувши звідти, я переконався, що як і раніше залишаюся непоміченим: мої переслідувачі терпляче прочісували схил, повільно просуваючись угору.

Тримаючись за гребенем хребта, я пробіг близько півмилі, поки не переконався, що стою у верхній частині долини. Тоді я навмисно показався своїм переслідувачам, і мене відразу ж помітив один із них, повідомивши про це інших. Я почув крики знизу і побачив, що лава переслідувачів змінила напрямок руху. Я зробив вигляд, що відступаю за гребінь хребта, але замість цього повернувся назад тим же шляхом, яким прийшов, і через двадцять хвилин знову опинився по той бік гребеня, що підноситься над місцем мого нічлігу. Звідти я із задоволенням простежив за тим, як погоня кинулася до вершини пагорба у верхній частині долини — тобто за умисно помилковим слідом.

Перед і мною відкрилися відразу кілька маршрутів. Я вибрав кряж, який під кутом відгалужувався від мого, і прискорив ходу. Незабаром між мною і моїми ворогами пролягла глибока низина. Ці вправи зігріли мене, і я поснідав прямо на ходу запиленими залишками імбирного печива.

Я майже нічого не знав про ці місця і не дуже-то уявляв, що робити далі. Просто поклався на міць своїх ніг. У той же час я чітко розумів, що переслідувачі, на відміну від мене, добре знайомі з навколишньою місцевістю, і це помітно знижувало мої шанси в майбутній гонитві. Переді мною розстилалося ціле море пагорбів: на півдні вони різко набирали висоту, а на півночі переходили в пологі гірські хребти, розділені просторими, але не надто глибокими долинами. Той хребет, який я вибрав, через кілька миль плавно опускався і переходив у пустище, схоже на плоску вибоїну серед навколишніх височин. Цей маршрут здався мені нічим не гіршим за інші.

Маневр на вершині надав мені непогану фору — не менше двадцяти хвилин. І коли я знову помітив голови найзавзятіших із моїх переслідувачів, нас розділяла вже ціла гірська долина. Поліція, судячи з усього, звернулася по допомогу до місцевих жителів: люди, яких я бачив, найбільше скидалися на пастухів або єгерів. Помітивши мене вдалині, вони заволали на всю горлянку, і я помахав їм рукою. Двоє бігом кинулися в долину і почали підійматися по схилу мого кряжа, інші трималися попереднього напрямку.

Часом мені починало здаватися, що я беру участь у дитячій грі в сищики-розбійники. Але дуже скоро все це перестало бути схожим на гру. За мною гналися дужі чоловіки, мешканці тутешніх пустищ, які вони знали як власну долоню. Озирнувшись, я переконався, що мене переслідують лише троє з них, і зрозумів, що решта пішла в обхід, аби відрізати мені шлях уперед. Усе це цілком могло коштувати мені життя, і