Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Знищення Верховної Ради також забезпечило Єльцину другий термін перебування на посаді. Після силового розгону парламенту комуністи були вочевидь надто налякані, аби ставити під сумнів законність виборів. Вважалося, що Єльцин виграв президентські вибори 1996 року, хоч і за допомогою грубих порушень правил фінансування виборчої кампанії. Але в лютому 2012 року на зустрічі з чотирма членами опозиції президент Дмитро Медведєв зазначив, що це не так. Коли опозиціонери висловили протест проти фальсифікації результатів парламентських виборів грудня 2011-го, Медведєв зауважив, що фальсифікація в російських виборах не є чимось незвичним: «Навряд є якісь сумніви щодо переможця (президентських виборів 1996 року): це був не Борис Миколайович Єльцин»[90].

Віктор Ілюхін — комуніст, який 1996 року очолював думський Комітет з питань безпеки, — сказав в одному інтерв’ю, опублікованому на сайті gazeta.ru, що Зюганов не опротестовував украденої в нього перемоги тому, що, пам’ятаючи події жовтня 1993-го року, боявся спровокувати громадянську війну. «Оточення Єльцина було готове до застосування сили в разі перемоги Зюганова, — сказав Ілюхин. — Вони безсоромно казали нам: “Просто так ми владу не віддамо”». В Москві знаходилося 50 тисяч озброєних охоронців, зокрема, багато ветеранів-афганців, які були на боці Єльцина, і «цю силу можна було застосувати, а це ще страшніше, ніж відкрите протистояння. Коли їдуть танки, їх видно, а тут — із-за спини, в спину. До того ж, окрім загонів “Альфи”, Єльцин створював додаткові спеціальні військові підрозділи»[91]. За словами Ілюхіна, звинуватити владу у фальсифікації виборів означало б закликати до виходу людей на вулиці, а це спричинило б арешт або вбивство комуністичних лідерів[92].

Анатолій Чубайс, який у той час керував виборчою кампанією Єльцина, сказав, що, «звісно», порушення під час кампанії були, але якщо вибори 1996 року відкинути як шахрайські, «то ми автоматично маємо вважати нелегітимними й обидва терміни президента Путіна, і президентство Медведєва... Від пострадянської історії Росії тоді нічого не залишиться»[93].

У липні 1996 року, коли розпочався другий термін Єльцина на президентській посаді, роль парламенту скоротилася настільки, що президент був здатен ефективно правити сам. За іронією долі, саме тоді його здоров’я почало погіршуватися, позбавляючи можливості скористатися владою, яка коштувала йому таких зусиль. Своїми повноваженнями він поступився доньці, Тетяні Дьяченко, та Валентину Юмашеву — журналісту, який у 1980-х допомагав йому писати перший том мемуарів. Дьяченко почали називати «справжнім правителем Росії». Вона, своєю чергою, покладалася на Березовського, котрий, як писали в газеті «Московский комсомолец», «став головним гаманцем, спонсором і фінансовим директором єльцинської міцно згуртованої сім’ї»[94].

Дьяченко та Березовський були надзвичайно корумпованими, й тому їм могло загрожувати кримінальне переслідування в разі ненадійності наступника на посту президента. Саме через цю проблему, породжену прагненням Єльцина до монополізації влади, було потрібно забезпечити такого наступника, який не притягнув би його та його родину до відповідальності за зловживання владою. Результатом стала «операція Наступник», яка призвела до підривів житлових будинків і остаточного переходу Росії від невдалої демократії до повноцінної диктатури.

У 1998 році, після фінансової кризи в Росії, Єльцин запропонував на посаду прем’єр-міністра Євгена Примакова, колишнього очільника Служби зовнішньої розвідки. Внаслідок кризи Єльцин майже втратив ту підтримку, яку ще мав, і призначення Примакова було певним компромісом із політичною опозицією після того, як Дума двічі відхилила його спробу знову призначити на цей пост Віктора Черномирдіна. Однак Примакова політичний статус-кво не задовольняв. Після того, як він очолив уряд, він санкціонував розслідування по сім’ї Єльцина та деяким олігархам, зокрема Березовському.

Восени 1997 року генпрокурору Швейцарії Карлі дель Понте було надано поліцейські звіти, з яких випливало, що понад 300 швейцарських фірм контролюються російськими організованими злочинними угрупованнями, а швейцарський бізнесмен албанського походження Бехджет Пацоллі, голова «Мабетекс» — будівельної компанії, що виконувала реставраційні роботи в Кремлі, — забезпечував Єльцина та його доньок коштами невідомого походження. Ці документи у вересні 1998 року було передано російському генпрокурору Юрію Скуратову. Проведений 22 січня 1999 року обшук офісу фірми «Мабетекс» у Лугано виявив, що на кредитні картки доньок Єльцина було переведено 600 мільйонів доларів. Імовірно також, що Пацоллі давав хабарі керівникові президентської адміністрації Павлу Бородіну за контракти на проведення робіт у Кремлі. Скуратов тим часом активізував розслідування діяльності Березовського. 2 та 4 лютого озброєні агенти ФСБ вдерлися з обшуками в офіси «Аерофлота» та приватної охоронної фірми «Атол», також пов’язаної з Березовським[95].

Розслідування по Дьяченко та Березовському було прямим викликом режимові. До того ж, воно відбувалося у той час, коли Єльцин уже страждав на тимчасові втрати свідомості та орієнтації і багато важливих рішень, як вважалося, ухвалювала Тетяна Дьяченко.

Оточення Єльцина не забарилося з реакцією на зусилля Скуратова, який — з благословення Примакова — всерйоз почав розслідувати діяльність наближених до президента. ФСБ, яку тоді очолював Володимир Путін, таємно зробила відео Скуратова в сауні під час розваг із двома повіями. Його було показано на державному телеканалі РТР, і Скуратову довелося подати у відставку. Ордер на арешт Березовського було скасовано.

Проте усунення Скуратова не усувало загрози родині Єльцина в майбутньому, у випадку втрати влади. Єльцин дедалі частіше виглядав спантеличеним і відчуженим. Він не брав участі ані в буденній політичній боротьбі, ані в керуванні економікою. Його помічники вирішили, що йому більше підходить роль гаранта Конституції. Але і це він ледь міг подужати, тому він обмежувався загальними зауваженнями.

Відчуваючи слабкість Єльцина, опозиція в Держдумі внесла до порядку денного голосування щодо імпічменту. За день до початку розгляду питання в парламенті, 12 травня, Єльцин звільнив Примакова і призначив міністра внутрішніх справ Сергія Степашина виконувачем обов’язків прем’єр-міністра. Готовність Єльцина звільнити Примакова — найпопулярнішого політика в країні — було сприйнято як сигнал депутатам, що в разі оголошення імпічменту він не вагатиметься із силовим придушенням парламенту. Проти Єльцина було висунуто п’ять обвинувачень: протизаконний розвал СРСР; протизаконний розпуск Верховної Ради; початок війни в Чечні; послаблення російських збройних сил; політика реформ, яка сприяла геноциду російського народу. З цих п’яти обвинувачень лише те, що стосувалося війни в Чечні, мало шанси здобути дві третини голосів, потрібних для оголошення імпічменту. Отож агенти Кремля кружляли Держдумою, підкуповуючи депутатів, аби ті не голосували по цьому пункту. Вони навіть пропонували заплатити тим депутатам, що проголосували за імпічмент за іншими пунктами, якщо вони не підтримають звинувачень щодо початку війни в Чечні. Зрештою голосування по Чечні дало необхідних 283 голоси «за», тобто для потрібних двох третин не вистачило 17 голосів. Інші