Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

Шацький лише витягнув губи трубочкою й поцмокав, похитавши головою. Він так само нічого не втямив, та всіма силами демонстрував компетентність.

— Ваші висновки, колего? — діловито поцікавився Ліщинський.

— Свідомість пацієнта блокує слово «війна», — Мазур не пояснював, а доповідав, навіть — відповідав урок. — Якщо його уникати, за Деякий час є перспектива впорядкувати його думки. Він поступово зможе ідентифікувати себе, для цього є всі передумови.

— Зокрема? — суворо запитав професор, ніби справді приймав іспит.

— У потоці свідомості поволі виокремлюються цілком притомні думки. Він може назвати себе, згадує близьких та дружину. Можна призначати терапевтичне лікування. Ймовірність просвітлення зростатиме, як не будемо провокувати. Ані словами, ані тематичними малюнками.

Сіпнулося Климове віко. Він ще раз глянув на хворого, потім — на лікарів.

— Ви сказали — дружина? В нього є дружина?

— Людвиг Варга, — відрекомендував пацієнта Ліщинський, кивнувши на двері. — Депутат Галицького сейму. Сюди його привела саме дружина, бо ще має якусь надію.

— Чекайте! — вигукнув Кошовий. — Той самий Варга, який писав мілітарні статті? Закликав австрійську владу не зволікати, а швидше почати війну з російським царем?

— Не лише з ним, — вставив Шацький. — Перепрошую шановне панство, але я так само час від часу знайомився з писаниною цього, гм, добродія.

— Він же кудись зник не так давно! — вів далі Кошовий. — Ніби на води виїхав.

— Ось які в нього тут води вже місяць, — охоче пояснив Ліщинський. — Неабияк активний пан. Доводив, що війна — то є очищення Європи, бо вона перенасичена людьми. Вони споживають багато всього, їм це подобається, вони далі хочуть плодитися й розмножуватися й незабаром сядуть один одному на голови.

— Всім усього не вистачатиме, — мовив Клим. — Це я пана Варгу цитую. Вихід — війна, бо пасіонарна аристократія воювати не піде, для цього є по селах та робітничих кварталах солдати. Це ж вони, мовляв, дають волю інстинктам. Отак Європа прорідиться, дихати стане вільніше.

— Від своїх закликів так, гм, захворів? — поцікавився Шацький.

— Упав із коня, — пояснив Мазур.

— І що?

— Зламав ребро, та загалом обійшлося, — сказав професор. — Та попервах боліло, і йому дали морфію. Тим часом мілітарна риторика нікуди не зникла. І пан депутат несподівано зрозумів: укол допомагає краще говорити промови. Його несло, розумієте?

— Його й досі несе, — зауважив Клим.

— Побічні наслідки, — кивнув Ліщинський. — Аби довго не розводитись, з часом він розорився на морфії, бо за рік спожив майже півтора кілограми цієї отрути. Змовився зі знайомим аптекарем, той давай у борг, далі почав махлювати з препаратами. Звісно, його — до криміналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цієї гидоти та, головне, грошей на неї, раптом втратив відчуття реальності. Ось чому тут.

Кошовий ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях. Сам він витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи.

— Це лікується? — запитав Клим.

— Уже ні, — зітхнув Ліщинський.

— Або — ще ні, — тут же додав Мазур.

Професор не стримався — по-батьківськи поплескав асистента по плечу.

— Альберт переконаний: душевні хвороби можна вилікувати. Звісно, якщо вони набуті, як у щойно побаченого вами пацієнта. Пан Мазур днює й ночує тут, майже не виходить за межі клініки. Власне, оці дослідження — його ідея. Шукає дієвих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду.

— А саме? — подав голос Шацький.

— Краще харчуватися, — посміхнувся Ліщинський, знову хлопнувши свого адепта, тепер уже: по іншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. — Проте, панове, маємо інші випадки. Прошу далі, будь ласка.

За наступними дверима в такій самій палаті на такому самому ліжку сиділа молода жінка в сірій казенній сукні, більше схожій на знайомі Климові арештантські роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацієнтка, ні на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половині. В кутку, на маленькому ослінчику, напевне, як вирішив Кошовий, міцно припнутому до підлоги, лежала гірка томиків у твердих палітурках.

— Давно? — запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзі Клим із Шацьким.

— Третю годину, — доповів асистент.

Ліщинський знизав плечима.

— Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власні очі. Доведеться вірити мені на слово.

— Що ми маємо побачити?

Відповіді не було. Замість неї Ліщинський раптом стрепенувся, сіпнуся до віконечка, тицьнув у скло.

— Ось! Є!

Професор відступив, аби глядачі могли зазирнути всередину вдвох. Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький підступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих.

Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.

Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.

— Так —  щодня, — мовив Мазур. — Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.

— Нема бажання? — спитав Ліщинський. — Не боїтеся?

— Ні, — відрізав Клим. — Але й бажання нема.

— Прошу дуже, — знизав плечима професор. — Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.

— Хіба це не вигадки?

— Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, — погодився Ліщинський. — Ними зловживають, часто спекулюють. Ті ж самі літератори, візьміть хоча б містера Коллінза[29]. Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинці використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний діамант?

— Звичайно, «Місячний камінь»[30], — кивнув Клим. — Та всяка книжка — вигадка, я не замислююсь над правдивістю історії, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних світів, котрими забавляє публіку пан Веллс.

— Британський літератор нічого не вигадав, — відрізав Ліщинський. — Мій колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, досліджує хворобу п’ятнадцять останніх років. Має до сотні прикладів поведінки сомнамбул. До причин іще не докопався. Що дає мені всі підстави вважати: це вроджене, не лікується.

— Лікується! — з викликом повторив Мазур.

— Мені подобається його впертість, — зазначив Ліщинський. — Раптом втремо носа мсьє