Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

один пацик, звуть Вітні Горґаном — він м’ясником працював. Товстий, ротатий гімнюк, та як куховарить! Святі небеса! І в них тут є все. Коли ми приїхали, геники ше працювали, і всі морозилки повні. Веґас! Чи бачили ви десь пиздатіше місто?

— Точно, — озвався Сміттєбак.

Він ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.

— Це Сібола.

— Шо-шо?

— Сібола. Шукали тисячі.

— Ага, багацько народу й не один рік, та більшість дибають геть і жалкують, що знайшли. Ну, клич його як хоч — бачу, ти по дорозі мало на балик не перетворився. Як тебе звуть?

— Чувак-Сміттєбак.

Ллойда це ім’я ніби й не здивувало.

— Супер. Б’юсь об заклад, що ти був байкером.

Він виставив руку. На кінчиках пальців усе ще виднілися ледь помітні рубці, які лишилися після його висидки у тюрмі Фінікса, де він мало не помер з голоду.

— Я Ллойд Генрейд. Приємно познайомитися, Сміттєбаче. Ласкаво вітаю на борту «Льодяника», нашого чудового корабля[41].

Чувак-Сміттєбак потиснув простягнуту руку. Йому довелося ковтати сльози, щоб не розплакатися від вдячності. Якщо йому не зраджувала пам’ять, це вперше в житті хтось захотів потиснути йому руку. Він був тут. Йому не дали копняка. Нарешті, нарешті його десь прийняли. Заради цієї миті він пройшов би ще стільки ж пустелі, обсмалив би ще одну руку та обидві ноги.

— Дякую, — пробелькотів він. — Дякую, містере Генрейд.

— Блін, братухо, як не називатимеш мене Ллойдом, доведеться весь суп вилити.

— Значить, Ллойд. Дякую, Ллойде.

— Ото воно. Як поїси, відведу тебе нагору, до твоєї кімнати — власну матимеш. Завтра дамо тобі якесь завдання. Гадаю, у боса на тебе свої плани, та поки й без цього роботи вдосталь. Ми багато чого знову запустили, та далеко не все. На Боулдерській дамбі працює наша команда — намагається струм запустити. Ще одна ватага займається водопостачанням. На виїзді розвідувальні загони, і щодня в нас з’являється шестеро-восьмеро новачків, та ти поки що сидітимеш у місті. Дивлюся на тебе й бачу, що сонця ти насотався на місяць уперед.

— Мабуть, — кволо всміхнувся Чувак-Сміттєбак.

Він уже був ладен життя віддати за Ллойда Генрейда. Зібравши докупи всю свою сміливість, Сміттєбак показав на камінь, що лежав у Ллойда в заглибині під кадиком.

— Це…

— Ага, тут усі, хто типу при владі, їх носять. Його придумка. Це гагат[42]. Ну, знаєш, не зовсім камінь. Радше бульбашка дьогтю.

— Я про… про червоне сяйво. Про око.

— І тобі на око схоже, га? Це включення. Особливе, від нього. Я — не найкмітливіший з його пацанів, і далеко не найкмітливіший з пацанів у старому доброму Лох-Шпекасі. Та я… бля, мабуть, мене можна назвати його талісманом, — він пронизав Сміттєбака поглядом. — Може, й тебе також, хтозна? Мене точно не питай. Він, наш Флеґґ, чолов’яга небалакучий. Хай там як, а конкретно про тебе ми чули. Ми з Вітні. Це геть не стандартна муштра. Забагато народу прибуває, щоб до кожного придивлятися, — Ллойд замовк, а тоді довершив думку. — Хоча мені здається, що він би так зміг, якби захотів. Гадаю, він би не пропустив жодного прибульця, хто б то не був.

Чувак-Сміттєбак кивнув.

— І з чаклунством дружить, — голос у Ллойда зробився трохи хрипкішим. — Сам бачив. Знаєш, от не хотів би я опинитися в протилежному таборі.

— Так, — сказав Сміттєбак. — Я бачив, що сталося з Пацаном.

— Яким пацаном?

— З мужиком, з яким я подорожував, доки ми не заїхали в гори, — він здригнувся. — Не хочу про це говорити.

— Окей, мужик. А ось і твій суп. І Вітні таки примостив збоку бургер. Будеш у захваті. Цей чувак готує чудові бургери, та спробуй не наблювати, окей?

— Окей.

— Щодо мене, то треба декуди сходити, де з ким побачитись. Якби мене зараз бачив друзяка Бац, він би очам не повірив. Я заклопотаніший, аніж одноногий у змаганнях із роздачі копняків. Побачимося згодом.

— Звісно, — сказав Сміттєбак, а тоді сором’язливо додав: — Дякую. Дякую тобі за все.

— Мені не дякуй, — дружньо озвався Ллойд. — Дякуй йому.

— Я дякую, — промовив Чувак-Сміттєбак. — Кожної ночі.

Та він говорив сам до себе. Ллойд уже був на півдорозі до виходу — балакав із чоловіком, який приніс суп і бургер. Чувак-Сміттєбак спостерігав за ними захопленими очима, доки вони не зникли з поля зору, а тоді жадібно накинувся на їжу та наминав за обидві щоки, доки майже нічого не лишилось. І все було б гаразд, якби він не зиркнув у тарілку. Суп був томатний. Кольору крові.

Він відсунув тарілку — апетит раптом зник. Так, легко було сказати Ллойду Генрейду, що він не хоче балакати про Пацана, а от перестати про це думати… геть інша справа.

Посьорбуючи молоко, яке принесли разом з їжею, Сміттєбак підійшов до рулетки. Знічев’я він крутнув барабан і кинув на поле білу кульку. Вона прокотилася вздовж крайки, а тоді скотилася до секторів і заскакала між їхніх чарунок. Сміттєбак подумав про Пацана. Замислився над тим, чи прийде хтось, щоб провести його до кімнати, про яку говорив Ллойд. Подумав про Пацана. Тоді йому стало цікаво, який випаде сектор — чорний чи червоний… та в основному він думав про Пацана. Стрибуча кулька залетіла до однієї з чарунок і лишилася там. Барабан зупинився. Кулька лежала під зеленим подвійним нулем.

Перемога за казино.

——

Коли безхмарного, 80-градусного[43] дня вони виїхали з Ґолдена й рушили міжштатною магістраллю 70 просто до Скелястих гір, Пацан проміняв «Курс» на віскі «Ребел єлл». Одну пляшку він тримав у руці, а ще дві, акуратно запаковані в порожні картонки від молока, щоб не каталися й не розбилися, спочивали на горбику карданного вала. Пацан ковтав віскі, доганяв алкоголь «пепсі-колою» і щодуху горлав «срака-банька!», чи «я-ху-у!», чи «секс-машина!». Кілька разів він зауважив, що якби міг, то сцяв би «Єллом». Він спитав, чи вірить Сміттєбак у цю хуйню-муйню. Чувак-Сміттєбак був блідим од переляку, і похмілля від учорашніх трьох банок пива ще не минулося, одначе він сказав «так».

На цих дорогах навіть Пацан не міг тримати відмітку спідометра на 90[44]. Він знизив швидкість до шістдесяти[45] і тихо крив дороги матюками. Та врешті просвітлів.

— Надолужимо втрачене, щойно доберемося до Юти-Невади, Сміттєбаче. На рівнині ця лялечка літає на ста шістдесяти[46]. Віриш у цю хуйню-муйню?

— Гарна машина, це точно, — озвався Сміттєбак, усміхнувшись, як хворий пес.

— Ще б пак, блядь.

Пацан ковтнув віскі. Догнав його колою. Щодуху крикнув «я-ху-у!»

Сміттєбак похмуро