Стівен Кінг - Зелена миля

Ти нижчий за мене, тому доведеться майже до кінця піднятися, але я потримаю твої ноги!

— Я лоскоту боюся, — попередив я, ступаючи на першу сходинку. — Особливо під коліньми.

— Запам’ятаю.

— Добре, — сказав я, — бо поламане стегно — завелика ціна за те, щоб дізнатися походження однієї-єдиної миші.

— Га?

— Та то я так. — Моя голова вже була біля лампочки під сіткою в центрі стелі, і я відчував, як похитується під моєю вагою драбина. Надворі вистогнував зимовий вітер. — Ти просто тримай мене.

— Тримаю, не хвилюйся.

Брутал міцно стиснув обома руками мої литки, і я піднявся ще на одну сходинку. Моя маківка на ту мить опинилася менш ніж за фут від стелі, і я бачив павутиння, що його кілька підприємливих павуків сплели біля хрестовин, там, де сходилися докупи крокви стелі. Я посвітив ліхтариком довкола, однак не побачив нічого вартого ризику перебування на драбині.

— Ні, — сказав Брутал. — Поле, ти надто далеко дивишся. Глянь ліворуч, туди, де дві крокви сходяться. Бачиш їх? Одна трохи вицвіла.

— Бачу.

— Посвіти на стик.

Я так і зробив. І майже одразу побачив те, що Брутал хотів мені показати. Крокви були скріплені між собою кілочками, півдюжиною кілочків, і одного не було, а натомість чорніла кругла діра з четвертак завбільшки. Я глянув на неї, потім із сумнівом озирнувся через плече на Брутала.

— То була маленька мишка, — сказав я. — Але щоб настільки маленька? Ні, друже, я не думаю.

— Але вона туди й ховалася, — наполягав Брутал. — Я впевнений на всі сто.

— Не бачу, з чого така певність.

— Нахилися ближче — не бійся, я тримаю — і понюхай.

Я зробив так, як він просив, намацавши лівою рукою одну з інших крокв і відчувши себе трохи впевненіше з таким опертям. Надворі знову зірвався вітер; з тієї дірочки мені в обличчя війнуло повітрям. Я відчув разючий подих зимової ночі на крайньому Півдні… а разом з ним — ще дещо.

Запах перцевої м’яти.

«Не дозвольте, щоб із Містером Джинґлзом щось погане сталося», — почув я голос Делакруа, що зрадницьки тремтів. Почув голос і відчув тепло Містера Джинґлза, коли француз передав його мені, звичайну собі мишу, розумнішу за багатьох своїх родичів, це безсумнівно, та все одно просто мишу. «Не дозвольте тому паскуді скривдити мою мишку», — попросив він, і я пообіцяв, так, як завжди обіцяв їм наприкінці, коли похід Зеленою милею більше не був міфом чи гіпотезою, а ставав для них реальністю. Відправите цього листа моєму братові, якого я не бачив двадцять років? Обіцяю. Прокажете п’ятнадцять разів «Богородице Діво» за упокій моєї душі? Обіцяю. Дасте мені померти під духовним ім’ям і вкажете його на надгробку? Обіцяю. Завдяки цьому їх можна було переконати слухняно піти, провести їх до крісла при здоровому глузді. Звичайно, всіх цих обіцянок я дотримати не міг. Але ту, яку дав Делакруа, виконав. Що ж до самого француза, то його розплата була пекельною. Паскуда скривдив Делакруа, дуже сильно скривдив. Ой, та я знаю, що той скоїв, але ніхто не заслуговує на те, що сталося з Едуардом Делакруа, коли він упав у сталеві обійми Старого Іскруна.

Запах перцевої м’яти.

І ще дечого. Дечого в глибині тієї нірки.

З нагрудної кишені я витяг ручку, правою рукою, все ще тримаючись за крокву лівою, більше не переймаючись тим, що Брутал несамохіть полоскоче мої надчутливі коліна. Пальцями однієї руки я відкрутив із ручки ковпачок, проштовхнув перо всередину і щось там підчепив. То була крихітна скалка дерева, розфарбованого в жовтогарячий колір, і я знову почув голос Делакруа, цього разу так чітко й виразно, наче його привид з’явився біля нас у тій камері — камері, де Вільям Вортон провів так багато часу.

«Гей, хлопці! — цього разу сказав голос — розсміяний, веселий голос чоловіка, який забув, бодай ненадовго, де він і що на нього чекає попереду. — Адіть подивітися, що вміти виробляти Містер Джинґлз!»

— Господи, — прошепотів я. Зненацька стало важко дихати, наче мене вдарили в сонячне сплетіння й вибили дух.

— Ще одну знайшов? — спитав Брутал. — Я три чи чотири витяг.

Спустившись, я посвітив ліхтариком на його велику розкриту долоню. По ній розсипалося кілька скалок дерева, наче палички для гри ельфів. Дві були жовті, як і та, яку я знайшов. Одна зелена, і одна — червона. Вони були не пофарбовані, а розфарбовані, восковими олівцями «Крайола».

— О Боже, — проказав я тихим тремтячим голосом. — О ні, стривай. Це ж уламки тої котушки, так? Але чому? Чому там, нагорі?

— Малим я був не таким громилом, як зараз, — сказав Брутал. — Це я такий вимахав між п’ятнадцятьма й шістнадцятьма роками. А до того часу був шибздиком. І коли вперше пішов до школи, почувався малим, як… та чого там, малим, як миша, так можна сказати. Страшно було до смерті. І знаєш, що я зробив?

Я похитав головою. На наш корпус знову налетів вітер. У кутках, утворених кроквами, затріпотіло тендітне павутиння, загойдалося гнилим мереживом. Ще ніколи я не бував у місці, де б так наполегливо відчувалася присутність привидів. І саме тоді, коли ми стояли на тому місці, дивлячись на скалки, що лишилися від котушки, яка наробила такого лиха, мій розум почав усвідомлювати те, що серце зрозуміло одразу ж, як Джон Коффі пройшовся Зеленою милею. Я більше не міг залишатися на тій роботі. Депресія, не Депресія, а я більше не міг дивитись, як люди перетинають мій кабінет, ідучи на смерть. Навіть однієї я більше б не витримав.

— Я попросив у мами один з її носовичків, — сказав Брутал. — І коли відчував, що підступають сльози, коли почувався маленьким, я тайкома витягав його, вдихав її парфуми, і мені трохи легшало.

— Ти що, думаєш… миша відгризла кілька шматків од тієї розмальованої котушки на згадку про Делакруа? Що миша…

Він підвів погляд. Мені здалося, що в його очах на мить зблиснули сльози, але, мабуть, я помилився.

— Поле, я нічого не кажу. Але я найшов їх там угорі, запахло перцевою м’ятою, так, як і тобі. Не заперечуй. І я більше так не можу. Я більше не можу це робити. Якщо побачу ще одного в тому кріслі, мене це розчавить. У понеділок подаю заяву на переведення до хлоп’ячої колонії. Як встигну перевестися до наступного, добре буде. А як ні, то звільнюся й піду у фермери.

— А що ти вирощував у житті, крім каміння?

— Це не важливо.

— Я знаю, — сказав я. — Мабуть, подам заяву разом із тобою.