Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Він повертається і бачить, що на канапі спить Хана. Чоловік згортає книжку і прихиляється за книжковими полицями до виступу, котрий дістає йому до стегна. Дівчина скрутилася калачиком, притулилася щокою до запилюженої парчі, а затиснуту в кулак праву руку приклала до щелепи. Брови рухаються, обличчя зосереджене на спогляданні сну.

Коли він побачив її вперше після довгої розлуки, дівчина була натягнутою струною, здавалося, вона стиснулася до розміру, достатнього для того, щоби пройти крізь усі ці жахи. Її тіло розчинилося у війні, як у коханні, віддало себе до останньої краплі.

Караваджо голосно чхнув, а коли підіймав нахилену голову, помітив, що Хана прокинулася і пильно на нього дивиться.

— Вгадай, котра година?

— Десь п’ять по четвертій. Ні, сім по четвертій, — сказала вона.

Це була їхня стара гра, відколи вона була дитиною. Він вислизнув з кімнати подивитися на годинник, а його свіжі точні рухи і знайома самовпевненість підказали дівчині, що чоловік прийняв чергову дозу морфію. Вона сіла й посміхнулася, коли Караваджо зайшов назад, здивований точно вгаданим часом.

— Я народилася із сонячним годинником у голові, правда?

— А що ти робиш вночі?

— А існують місячні годинники? Хтось уже винайшов їх? Мабуть, кожен архітектор, який будує віллу, ховає десь місячний годинник для злодюжок, наче виконує ритуал.

— Добра турбота про багатіїв.

— Призначаю тобі побачення біля місячного годинника, Девіде. На місці, де слабкий отримує силу.

— Як ти й англійський пацієнт?

— Знаєш, рік назад я могла народити дитину, — несподівано каже Хана.

Зараз його розум світлий і гострий від наркотику, Хана може розповідати про себе, і він буде поруч, думатиме, як вона. Дівчина розповідає без остаточного розуміння, що вже прокинулася, і говорить, наче уві сні, наче його чхання їй лише наснилося.

Караваджо знає про такий перехідний стан. Він часто зустрічав людей біля місячного годинника. Турбував їх о другій годині ночі, коли випадково перекидав шафку в спальні.

Він зрозумів — шок витісняє страх і лють. Коли хазяї помешкання, котре він грабував, прокидалися, Караваджо користувався цим, плескав у долоні, теревенив без упину, жонглював у повітрі дорогим годинником, ставив багато запитань стосовно того, де певні речі.

— Я втратила дитину. Маю на увазі, що довелося втратити її. Батько дитини загинув. Навколо вирувала війна.

— Ти вже була в Італії?

— Коли це сталось, я була на Сицилії. І постійно, поки ми долали Адріатику слідом за армією, я думала про неї. Розмовляла з нею. Дуже тяжко працювала у шпиталі, усамітнювалася, ні з ким не спілкувалася. Тільки з дитинкою. Ділилася з нею всім. Мовчки, звичайно. Я розмовляла з нею, коли купала пацієнтів і доглядала їх. Мабуть, я трішки з’їхала з глузду.

— А потім помер твій батько?

— Так. Потім помер Патрік. Я дізналася про це у Пізі.

Вона вже зовсім прокинулася. Сіла рівніше.

— Ти знав про це, так?

— Отримав з дому листа.

— Це тому ти прийшов сюди? Бо знав?

— Ні.

— Добре. Не думаю, що він вірив у поминки і все таке. Патрік казав, що хотів би, щоб на його могилі зіграли дуетом дві жінки. Гармоніка і скрипка. От і все. Він був до дідька сентиментальним.

— Так, його легко можна було розжалобити. Варто йому було побачити жінку в біді — і він пропадав.

Вітер піднявся над долиною, налетів на пагорби, так що кипариси нахилялися аж до сходів із тридцятьма шістьма сходинками, котрі вели до каплички. Перші краплі дощу гучно загупали, ніби хотіли налякати парочку, яка примостилася на балюстраді біля сходів. Було вже далеко за північ. Хана лежала на бетонному виступі, а Караваджо ходив і періодично висувався, поглядаючи на долину. Сюди долинав лише відголосок дощу.

— Коли ти перестала розмовляти з дитиною?

— Раптом усе дуже ускладнилося. Армія зав’язла в сутичці біля мосту Моро, потім увійшла до Урбіно. Мабуть, там, в Урбіно, я припинила ці розмови. Залишалася тільки думка про можливість щомиті бути застреленим, навіть якщо ти не солдат, а священик чи медсестра. Ці вузькі, вимощені плиткою вулички мали схожість до кролячих пасток. Солдати притягали до госпіталю самі уламки своїх тіл, на годину закохувалися у мене, а потім помирали. Було дуже важливо пам’ятати їхні імена. Але кожного разу за їхньою смертю я бачила дитину. Буття розмивалось. Деякі з них сідали і зривали весь одяг, намагаючись глибше вдихнути. Інші переймалися малесенькими подряпинками на руках, перш ніж відійти. Наприкінці на устах з’являються бульбашки. І легенько потріскують. Я нахилилася, щоби заплющити мертвому солдатові очі, а він подивився і глумливо посміхнувся: «Не можеш дочекатися, поки я помру? Ти, суко». Він сів на ліжку і скинув усе з моєї таці. Страшенно розлючений. Кому б хотілося так померти? Померти у стані такої злоби. «Ти, суко». Після цього випадку я завжди чекала, поки на губах з’явиться піна. Тоді я знала, що прийшла смерть, Девіде. Я знала усі її смороди, знала, як полегшити агонію. Коли зробити швидкий укол морфію у вену. Коли вколоти фізрозчин. Як змусити їх спорожнити кишечник перед кінцем. Кожен клятий генерал мав би виконувати мою роботу. Кожен клятий генерал. Кожен мав би скласти цей тест перед форсуванням річки. Хто ми, до дідька, такі, щоби брати на себе цю відповідальність? Чому від нас чекали, що ми будемо мудрі, як старі священики, будемо знати, як провести людину туди, куди ніхто не хоче йти, та ще й зробити це так, щоб їй було зручно? Я ніколи не повірю в усі ці церковні ритуали, котрі люди пропонують тим, хто відходить. У їхню вульгарну риторику. Як вони сміють?! Як вони сміють говорити такі речі, коли людина помирає?!

Навколо жодного вогника, усі лампи вимкнені, небо сховалося за хмарами. Безпечніше не привертати увагу до того, що в будинках хтось живе. Вони часто гуляли в садку біля вілли у темряві.

— Знаєш, чому військові не хотіли залишити тебе тут із англійським пацієнтом? Здогадуєшся?

— Нещасливий шлюб? Комплекс нереалізованого материнства? — Хана посміхнулася до нього.

— Як там наш старий друг?

— Досі не може заспокоїтися через собаку.

— Скажи, що пес прийшов зі мною.

— Про те, що ти залишився тут, він теж не знає. Думає, що ти вкрав порцеляну і втік.

— Як гадаєш, може, налити йому трохи вина? Мені сьогодні вдалося