Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Так сикх і живе серед них. Хана найчастіше бачить його здалеку, він повільно просувається закинутим садом, знаходячи та розплутуючи вузли дротів і запобіжників, які хтось залишив для нього, наче жаский лист.

Хлопець часто миє руки. Спочатку Караваджо подумав, що це, мабуть, вияв нервової хвороби.

— Як же ти пережив війну? — сміявся він.

— Я виріс в Індії, дядечку, там ми постійно миємо руки. Перед кожним прийомом їжі. Це звичка. Я народився у Пенджабі.

— А я родом із Північної Америки, — відповів Караваджо.

Сьогодні сапер спав наполовину в наметі, наполовину на вулиці. Хана бачить, як його рука дістала з вуха навушник і поклала на коліна.

Вона опускає бінокль і відвертається.

Над ними височенне склепіння. Сержант запалив патрон, а сапер ліг на підлогу і ретельно вдивляється у вохристі обличчя крізь оптичний приціл, ніби шукає брата у натовпі. Переплетене волосся спадає на плечі біблійних фігур, світло ллється на кольорове вбрання і плоть, потемнілі від всотаного впродовж сотень років диму лампадок і свічок. А зараз їх знищує цей жовтавий гасовий дим, який, вони були певні, ображає святиню, через який їх витурять звідси, бо люди запам’ятають зловживання дозволом побачити головну залу Сикстинської капели, куди вони прийшли з мовчазною люб’язністю, минаючи плацдарми, тисячі перестрілок, бомбування у Монте-Кассіно, ліричні фрески Рафаеля, ці сімнадцять чоловіків, які висадились на Сицилії і проклали собі шлях від щиколотки італійського чобітка до цієї напівтемної зали. Так, наче самого її існування вже було достатньо.

Один із них сказав: «Чорт забирай. Може, присвітимо трохи яскравіше, сержанте Шанд?» Тож сержант запалив іще один освітлювальний патрон і тримав його у витягнутій руці, ціла Ніагара світла лилася на його кулак, а він нерухомо стояв, аж поки воно не згасло. Решта солдатів, задерши голови, роздивлялися фігури й обличчя, котрі раптом проступили на стелі. А наймолодший сапер ліг на спину, і його погляд крізь оптичний приціл погладжував бороди Ноя, й Авраама, і різноманітної нечисті, аж поки знайшов нарешті величне, різке, наче спис, мудре і невмолиме обличчя й застиг на ньому.

Він почув крик вартових біля входу і чийсь біг, бо патрону залишилось горіти ще тридцять секунд. Повернувся і передав гвинтівку священику: «Бачите, отам. Хто це? Напрямок північно-західний, від вас на третю годину[29]. Хто він? Швидше, зараз згасне світло».

Святий отець обережно взяв гвинтівку, перевів приціл у куток, і в цей момент світло згасло.

Священик віддав зброю саперові.

— Знаєте, ми мусимо бути дуже уважними з усім цим вогнем і зброєю в Сикстинській капелі. Мені не треба було приходити сюди. Але я мусив подякувати сержантові Шанду за його геройський вчинок. Сподіваюся, ви тут нічого не пошкодили?

— Ви бачили це обличчя? Хто цей чоловік?

— Так, звісно ж, це справді видатна особа.

— Ви побачили його.

— Так. Це Ісая.

Коли Восьма армія дісталася Ґабічче на східному узбережжі, сапер став головою патруля. На другому нічному чергуванні він отримав сигнал на коротких хвилях — помічено ворожу активність на воді. З берега гуркнув попереджувальний постріл, і поверхня річки роздерлася на мільйони крапель. Вони нікуди не влучили, але хлопець помітив, як ворухнувся темний силует у яскраво-білому світлі вибуху. Він підняв гвинтівку, прицілився і спостерігав за дрейфом тіні цілу хвилину, без пострілів, поки не переконався, що більше нічого поруч не ворушиться. Ворожий табір був північніше, у Ріміні, на окраїні міста. Сапер дивився крізь приціл, коли раптом навколо голови Діви Марії засяяв німб. Вона прийшла з моря.

Марія стояла в човні. Двоє чоловіків налягали на весла. Двоє інших підтримували постать вертикально. Коли човен пристав до берега, мешканці міста зааплодували у темряві й повідчиняли вікна.

Сапер бачив кремову шкіру і німб, зроблений з невеликої гірлянди. Він лежав на бетонному доті між містом та морем і дивився, як чоловіки вийшли з човна й підняли півтораметрову статую на руки. Вони йшли пляжем без зупинок, без думок про міни. А може, вони бачили, як німці закладали їх, і знали безпечний шлях. Ноги чоловіків грузнули в піску. Це було у Ґабічче-Маре 29 травня 1944 року. Морський фестиваль Діви Марії.

Дорослі й діти висипали на вулиці. Виринули чоловіки в оркестровій формі. Оркестр не міг грати через комендантську годину, але відполіровані до блиску інструменти залишалися частиною церемонії.

Він вийшов із темряви з прив’язаною до спини мінометною трубою, тримаючи у руках гвинтівку. Його тюрбан і зброя шокували людей. Ніхто не сподівався, що на далекому незаселеному пляжі з’явиться військовий.

Він підняв гвинтівку і подивився крізь приціл на Маріїне обличчя — ані слідів віку, ані ознак статі на ньому, руки людей тягнулися до його світла, а вона милосердно кивала їм двадцятьма невеликими лампочками. Постать була вбрана в блакитний плащ, її злегка зігнуте ліве коліно підкреслювало, як гарно спадає тканина.

Вони не були романтиками. Вони пережили фашистів, англійців, галлів, готів і германців. Часто завойовувані, вже не надавали цьому значення. Але цю блакитно-кремову пластмасову фігуру, котра вийшла з води, встановили на прикрашений квітами візок для винограду, а попереду в абсолютній тиші марширував оркестр. Будь-який захист, запропонований хлопцем для цього містечка, не мав для них жодного значення. Він просто не міг піти з гвинтівкою в руках поруч із їхніми дітьми у білих сукеночках.

Сапер крокував паралельною південною вулицею, йшов зі швидкістю процесії, тож вони порівнялися біля перехресть. Сержант знову підняв зброю і ще раз подивився на обличчя Діви Марії. Хода завершилася біля мису, звідки відкривався вид на море, люди залишили статую тут і розійшлися по домівках. Ніхто з них не помітив його присутності неподалік.

Її обличчя все ще освітлював німб. Ті четверо чоловіків, котрі привезли статую на човні, посідали навколо, наче вартові. Батарейка, прикріплена до Маріїної спини, поволі сідала; близько пів на п’яту ранку вона згасла назавжди. Сержант подивився на годинник. Вихопив чоловіків крізь телескоп зброї. Двоє з них спали. Хлопець пересунув приціл на обличчя статуї і знову ретельно вивчив його. У слабкому вранішньому світлі вона виглядала зовсім інакше. У темряві обличчя здавалося живішим, схожим на когось знайомого. На сестру. На доньку, яка колись у нього народиться. Якби він міг залишити якусь річ на згадку, то обов’язково так би й зробив. Але, зрештою, він мав власну віру.

Караваджо заходить до бібліотеки. Пообідні години він переважно проводить тут. Книжки завжди були для нього великим таїнством. Витягає одну з них, розгортає