Вікторія Амеліна - Дім для Дома

уяві. Вона проживала все це багато разів. Частинки болю вже були пережиті — поки вона думала, і не хотіла думати, але готувалась. Як мати колись готувалась, що батько не вернеться з війни. І Ліля пережила той ранок, не налякала ні дитину, ні друзів-сусідів безглуздим плачем. Ліля й тепер цим пишається — тому й розповідає вже вкотре.

А потім додому прийшов чоловік.

Помилилися просто. Просто постукали не до тої кімнати. Якби Ліля тільки взяла документи, які їй простягали, якби подивилася прізвище, вона б одразу побачила: Цілик, як завжди, цілий. Але півдня Ліля прожила так... А може, той час був ще для чогось даний її сусідці?

Велика Ба й досі часто не спить уночі — в’яже. Поки полковнику знову сниться, що він обернувся на звіра. 

Високий Замок

 «Треба виходити з того, що є зараз. Ви розумієте? Дівчинці треба вчитися жити так...» — сказала лікарка в окулярах з товстою оправою, чим дуже розгнівала Олю. Більше нічого про ту розмову мені невідомо, і нічого про лікарку — тільки про товщину оправи.

Взагалі те, що стосується Марусиних очей, теж, наче та чорна скриня, нічим не пахне. Пахнуть лише старі очні краплі, про які всі давно забули, бо справжньої надії на них немає.

Та мені заочно подобається лікарка. «Дівчинці треба вчитися жити так», — це означає в темряві чи, як говорить сама Маруся, у порожнечі.

Й хіба не треба? Шкода лише, що лікарка, певно, говорила занадто м’яко. Я б не був таким делікатним. Марусі би прийняти себе, як є, вчитися читати світ дотиками чи, якщо хоче, запахами... Так, запахами. Якби тільки я міг навчити її цієї мови. Як вчить французької нашу сусідку красивий хлопець з Руанди, як сама Маруся вчить української свою матір. Якби Маруся змогла прочитати все, що читаю довкола я, вона б знала місто краще за тих, хто нібито вміє бачити.

Але світ так переконливо говорить до Марусі голосом матері. Цей голос заспокоює. Каже, густа порожнеча — лише тимчасова. Як сонячне затемнення чи віяльні відключення електроенергії. Маруся, здається, вірить. Хоча і не розуміє. Їй було майже п’ять, коли вона бачила востаннє, й вона багато чого пам’ятає — та не якісь там відключення.

Дівчинка знає лише: відключення «світла» для всіх — це добре. Це час, коли всі — разом з нею. Навіть книжки перетворюються на гладенький папір. Мовчать радіо й телевізор. І Ціликам доведеться — нікуди вони не дінуться — говорити одне з одним. Я теж люблю ці відключення. Запах воску, що тане, — як у соборі, в який не пускають собак. Тиша. І тільки іноді — невмілі мелодії дівчинки з квартири поверхом вище.

Шкода лише, що на Лепкого «світло» вимикають нечасто. Тут, поруч, кажуть, живе хтось важливий.

— Світло завжди дають за якийсь час, і в тебе, Марусю... все пройде, — повторює Оля, не називає ворога на ім’я.

А Маруся вірить. Чому ж іще вірити, як не голосам рідних?

І казкові герої, про яких читають Марусі, — і Пітер, який не хоче дорослішати, і Венді, що вирішує повернутись додому, і Робінзон Крузо, який чекає на корабель до імперії — такі ж реальні, як мешканці цього міста. Приміром, я.

— Дом дуже красивий, — розповідає Оля. — Справжнісінький Артемон. Ти пам’ятаєш малюнок з книжки? Ні? Ще Дом трохи схожий на лева. Ти пам’ятаєш левів?

Левів Маруся не пам’ятає теж. Хоча, певно, мав їй траплятися якийсь лев — кам’яний. Зоопарку ж у місті немає. Всі леви тут кам’яні.

— Шерсть у Дома сніжно-біла й пухнаста, — продовжує Оля.

Й це також брехня, вигадка. Я чув зовсім інші розмови. Шерсть моя не така вже й гарна тепер. Мене ж не водять більше до перукарів. Маруся розчісує, а Тамара стриже. Від поганого харчування колір, думаю, з білого став сіруватим.

Навряд я схожий на Артемона. І вже точно ніколи в житті не був я схожий на лева. Але нехай. Нехай, зрештою, Маруся бачить мене таким — білосніжним, прекрасним,  величним. Чому ні? Вона ж усе бачить так — кращим, аніж воно є насправді. Навіть місто.

Усміхнені маскарони давно відлякали всіх злих демонів від львівських будинків, і статуї на Оперному радіють, навіть муза трагедії, і досі височіє Високий Замок. Ні, навряд Мама Оля хоче обманути малу навмисно. Я думаю, це той самий інстинкт, який змушує ховати дитину за спиною, коли наближається пес, змушує так брехати. Немає порожніх пляшок і потворних кіосків, немає похмурих людей і обдертих стін. Таке місто мало би пахнути тільки Ne m’oubliez pas, тільки квітами Єзуїтського Саду, тільки свічками Собору...

Ні, мама Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує.

— А який він, Замок? — питає мала.

— Високий Замок, він... дуже високий. Височезний! Ворогам ніколи не підібратись до нього. З висоти...

З висоти Високого Замку видно, звісно, весь світ. Та що там — усесвіт. Раніше видно було поля, ліси та стежки, якими спішили до замку вози й вершники на білих конях, а тепер — видно дзвіниці, акуратні кольорові будиночки, й рівні сучасні дороги, і зелень прекрасних парків. Так, всевсе видно з Високого Замку.

— Ось одужаєш і побачиш.

А якщо вилізти на замок вночі, побачиш, як місто світиться, наче всі зірки неба. Як велика новорічна ялинка.

— Ти ж пам’ятаєш ялинку, Марусю?

Так, вона пам’ятає, звісно. Новий Рік у Ціликів — найважливіше свято. Як Великдень у християн чи Курбан-байрам у мусульман.

Новий Рік приходить у львівську квартиру хвилями — починається десь у Баку, крокує колишнім Союзом, через Москву — до Львова. Та загадувати бажання слід чомусь саме під бій курантів на Спаській Вежі. Скажи мені, де твій Рим — я скажу, хто ти.

— А на Високому Замку є годинник? А у Високому Замку хтось живе? — допитується Маруся.

— Ні, зараз там вже ніхто не живе.

— Зовсім-зовсім ніхто?

Маруся замовкає. Їй сумно: зовсім-зовсім ніхто.

А я не можу збагнути, чи розуміє Оля, наскільки химерні картини малюються в голові доньки? Розуміє ж, мабуть, а інакше чому розказує, що до Високого Замку надто складно добратися.

Хай там як, а вузькі коридори львівського замку, якого давно немає, звиваються під Марусиними ніжками. В своїй уяві дівчинка бродить його залами, шелестять спідниці пишного вбрання, того, що ховає Велика Ба у залізній скрині. Й можна, мабуть, підійти