Вікторія Амеліна - Дім для Дома

— й це в нього вийшло чудово, не те, що в доньок мого старого. Клейно-молодший швидко завів корисні знайомства й кілька шахт-копанок північніше Донецька. З неба під землю, дивувався полковник. А втім, молодший Клейно ніколи й не був пілотом. Щось заважало йому підійматися в небо — на другому курсі він, не сказавши нічого батькові, перевівся на інженерний. Та й у копанки він сам, звісно, не лазив.

Не зовсім ясно, чого Васькові було зберігати подарунок-літак не в себе на дачі біля Донецька, а тут, в Івана. Міліції ж родина Клейно, вочевидь, не боялася, міліція у молодшого Клейна скоро стала своєю — навіть допомагала знімати той літак з постаменту. Кран же могли побачити звичайні мешканці — побачити та й засумувати: як тепер парк культури без винищувача при вході? Але міліція все залагодила, організувала викрадачам «оцеплєніє». Коли літак зник, ще довго ходили чутки, що викрали його «обнаглєвші американці» — для того, аби вивідати нарешті секрети МіГа-15, який давав їм колись жару в корейському небі. Не всі, звісно, вірили в «американський слід», хтось казав, це нова українська влада. Мовляв, даємо собі раду, самі тягнемо все, що погано лежить. А погано тоді лежала, здається, вся Україна. Одне слово, на Донеччині стало на один пам’ятник радянської військової слави менше.

Тож Васькові-молодшому літак нічого не коштував, як, втім, і багаті вугіллям надра, і міліції він не боявся. Та жвава дружина Клейна, на відміну від тихої Великої Ба, швидко би

— Скоро полетимо, — повторює Цілик й гладить металевий бік.

Червона зірка постаріла, не менше за них із Васьком. Не червона — блідо-рожева зірка, пахне не фарбою — вітром і долонями старого полковника. Замалювати б зірку. Але Васько був проти, тож й Іван тепер — не наважується. Це ж його, Васька, літак, і зірка, значить, його. Рік випуску — п’ятдесят третій — рік смерті монстра. Зроблено в Україні, на Харківському авіаційному, зовсім близько від Ціликової Крайновки. Модифікація — УТІ МіГ-15. Замість гармат — один великокаліберний кулемет для навчання стрільбі. Ніхто з льотчиків-винищувачів не проминув цієї «літаючої шкільної парти». Приладова панель досі пахне страхом — і подоланням страху.

Ось тільки старий згадує не лише навчання. І не подобається мені, що він їздить до літака сам, без людей.

Василь при мені приїжджав лише раз — привіз якісь клапани й втулки, і тоді вони з Іваном та молодшим Клейном порпалися тут, у теплиці, до ночі, замурзані, але щасливі. Літак щоправда все одно не заводився. «Коробка приводів геть не годиться. Треба шукати іншу», — виголосив урешті Василь. І син його, кажуть, шукав ту чарівну коробочку по всьому колишньому Союзу — і досі шукає, ось-ось знайде — вже для Івана. Василь Клейно помер на початку весни.

— Ти звір. Насправді ти звір. Хоч ти і не вбив нікого, тільки навчив... — каже полковник машині.

Так, я ненавиджу, коли полковник їде до літака. Тут, з МіГом, він стає сам не свій. Гладить мене по голові: «Ти любиш мене, мій дурашка, ти чомусь мене любиш». А тоді наказує нікуди не йти з городу, завішує вхід до целофаново-брезентового ангару й важко залазить до тісної кабіни винищувача. Сидить нерухомо, тримаючись за холодний штурвал. Пальці, мабуть, німіють від безглуздої втоми, очі без потреби вглядаються у брезентову стіну. Що він бачить попереду? Кров його пахне розпачем і війною. Так пахне кров тих, які плачуть біля пам’ятників загиблим. Але ж пам’ятника немає. І на очах полковника ніколи немає сліз. Я думаю, це якийсь трюк, якому навчали радянських льотчиків. 

Цукор

 Велика Ба не вивчилась ні на кого — хіба на дружину полковника. Й іноді здається, вона трохи заздрить Маші й Марусі, бачить себе ще дівчинкою. Вона давно застара, аби навчитися малювати. І давно занадто велика, аби сидіти на скрині отак, підібгавши під себе ноги, та мріяти про бал у Високому Замку, як молодша онука.

У телевізорі пропонують різні вправи для схуднення, страви для схуднення, все для схуднення, і креми — аби повернути молодість. Такою старою й великою, як Велика Ба,

— Це через недосип, — каже. — Ваня ж літав уночі.

Так, він літав — ще й як. І забобонний до смерті. Все казав, що отой льотчик розбився, бо жінка його вночі не чекала, і той... Їх, мабуть, немало билось раніше.

Це тепер люди понавигадували різної електроніки. А тоді основними засобами безпеки були очі, руки та голова пілота — ну й крісло-катапульта. І в тих, кому пощастило, — жінка, яка не спить не землі. Чомусь це мало когось врятувати...

Більшість друзів Цілика були такі ж — забобонні. Жінки знали: мають вночі не спати, чекати свого з нічних вильотів. Але деякі — спали.

Ліля ж сприймала те все серйозно. Не лягала. Боялася, щойно приляже — засне. Сиділа при лампі з книжкою. Книжка, хоча й про любов, присипляла Лілю. Вона клала голову на руки. Намагалася не стулити очей. Дивилась впритул на квітчастий візерунок на рукаві блузки. Квіти розпливалися колами на ситцю. Ситець пахнув бавовною, зібраною десь в Казахстані. Колами-колами... Лілі, напевно, снилися хмари, схожі на щойно зібраний у мішки бавовняний урожай. І хмари, схожі на ті, що сняться тепер полковнику, і як крізь хмари стрімко летить літак. Занадто стрімко! Ліля прокидалася. Від гріха подалі йшла заварити ще чаю.

— Чай був із Грузії, але все одно — несмачний без цукру. Тоді всі пили солодкий чай.

Думок про стрункість у Лілі чомусь не було. Була тільки ніч, чоловік у хмарах, сюрчання комах за вікном. А потім уже й дитина, й завжди — обіцянка не спати. Чекати. Бо деякі спали, і ось...

Одного ранку до Лілі постукали.

Так, він розбився.

І перша думка — згадати. Книжка, малюнок на рукаві, чай із цукром... Невже саме в ту мить? У ту єдину секунду? Як же?..

Ліля не заплакала. Вона знала, що так буває — чоловіки зникають. І навіть п’ючи ночами грузинський чай, думала інколи: що з ними буде? З нею й малою Томкою, якщо... Ні, так не буде, тут же заспокоювала себе. Тобто буде, лише не з ними. Вона не стулить очей. Але ж стулила!

Ліля зачинила двері — мовчки. Не галасуючи. Не мліючи. Не дякуючи за співчуття. Підійшла до доньки, пригорнула до себе: як ми будемо, ну, кажи? Все було так, як у її