Світлана Талан - Розколоте небо

– Не тебе, чоловіче, одного, – мовив старий. – Усюди щось коїться незрозуміле та лихе.

– Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? – поцікавився чоловік.

– Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

– Так, – погодився чоловік, – ти завжди матінку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

– Якщо бідняцька родина мала невеликий наділ землі та одну корову, то що їй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликі наділи для власного господарства лишають. Ось такі селяни й пишуться до комуни. А найбільше потерпають ті господарі, хто надбав собі і землі, і худоби, і реманенту. Залякують їх: хто не піде до колгоспу добровільно, відберемо все силою.

– І відбирають?

– Чув, що вже є такі випадки. Був хазяїн свого наділу, став куркуль, ворог радянської влади. А який з тої людини ворог? Ось ти маєш статок, а не задрав носа так, що й кочергою не дістанеш, не відвернувся ні від церкви, ні від Бога, ні від людей. Що ти поганого зробив радянській владі? – вже тихіше мовив кобзар. – Податки сплатив? Сплатив! Щось украв? Ні! Когось зобидив, поганим словом обізвав? Теж ні. Міг би мене, старого сліпця, не пустити погрітися? Так, але ж ти завжди був до людей повернутий обличчям, а не спиною. Який з тебе ворог?

Нічого на це не відповів Павло Серафимович, лише ще більше насупив брови. Старий мандрівник мав рацію та на словах виклав усі його думки.

– Так того мало, що комуністи проголошують їх куркулями, розгортають цілу війну проти роботящих людей, так ще й середняків, які не пишуться в комуну, підкуркульниками нарекли.

– І вони теж вороги?

– І вони також! Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, – розмірковував старий. – А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.

Старий замовк. Павло Серафимович сидів проти нього за столом, поклавши на коліна великі натруджені руки.

– Тож тепер я маю стидатися свого статку? – з легкою іронією в голосі спитав він.

– Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маєш статки, – майже пошепки сказав Данило.

– Поля в комору не сховаєш.

– Згоден, але мудрі люди вже лазівку знайшли, – шепотів кобзар, ніби хтось міг підслухати.

– Яку? – упівголоса запитав Павло Серафимович.

– Не знаю, добра людина, чи тобі це допоможе, але чув, що деякі заможні люди поля ділять, щоб не відібрали комуністи.

– Як то? – поцікавився чоловік.

– Відписують на синів, на родичів або на іншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий наділ, ти домовляєшся з кимось, ділиш землю, половину комусь відписуєш, і все! Прийшли до тебе чекісти землю відбирати, а ти їм папірець, документ, значить. Дивіться, кажеш, я свою землю синові віддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий наділ. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?

– Слушна підказка! – задоволено мовив чоловік. – І справді, можна ж поділити землю. Але чи вийде у мене?

– Грошенят приплатіть кому треба, то й перепишуть наділ і документи видадуть, – сказав старий, поважно піднявши вгору пальця.

– Гм… Треба спробувати, – розмірковуючи про пораду кобзаря, сказав чоловік. – А худоба? Її ж не поділиш?

– І худобу таким чином ділять! – збуджено сказав старий. – У кого було дві корівки, віддають родичам за домовленістю одну. Знову ж таки: прийшли до тебе, а у хліві лише одна корова. Що тут забирати?

– А якщо багато корів? А ще й бик, коні, кури, гуси, кролі. Що з ними люди роблять?

– Якщо не вдалося розділити, то продають худобу. Чув, що на базарах повно і м’яса, і шкір, і живої худоби. Краще вже перевести господарство у гроші, ніж задарма віддати в комуну. Чи не так я кажу?

– Воно-то так, але ж шкода, ой як шкода добру та доглянуту худобу! Було, жену вранці на пасовисько стадо, а мене розпирає від гордощів: мої корівки найкращі, угодовані, ситі, великі, вим’я до землі, коні статні, вичищені до блиску, підковані. Тепер маю свою гордість збути?

– А що робити? Зараз за коня можна вторгувати сто рублів. Але ж ціна на них ось-ось впаде, бо ти не один такий, хто хоче вигідно продати. Уже на базарі цілі ряди коней та корів, і з кожним днем все більше скотини приганяють на продаж. Багато людей не хочуть задарма віддавати свою худобу, тож і поспішають її позбутися. Якось чув від людей, що у деяких місцях добрий кінь уже коштує дев’яносто, а то й і вісімдесят рублів. Дорожче не буде, а ось впасти ціна може. Скотину відібрати можна, а гроші як ти забереш? Правильно я кажу?

– Так, Данило, так, – думаючи про щось своє, відповів чоловік.

– А курей, гусей, кролів, – продовжував Данило, – напевно, не будуть відбирати. Де ж людині той шматок м’яса взяти чи яйце дитині? Чи не так?

– Правильно ти кажеш, Данило, – зітхнув Павло Серафимович. – Та чи когось це турбує?

– І ось ще що чував, – продовжив кобзар, – комуністи закривають церкви, знімають дзвони, а священників арештовують.

– Господи! – чоловік розмашисто перехрестився. – Безбожники! І Христа на них немає! Де ж тоді людям Богу помолитися? Хто дітей хрестити буде? Молодят вінчати? І жити не дають, а помреш – нікому буде відспівати. Що ж це робиться?! І чим той батюшка завинив? Чим він їм не догодив?

– Частенько люди йшли до церкви, щоб не лише помолитися, а й порадитися з панотцями, а ті проти колгоспів. Кажуть, що і в неділю будуть люди в комуні працювати, і в свята, бо для комуністів Бога не існує.

– Антихристи! Безбожники! І не бояться кари Божої!

– Вони нічого не бояться, бо влада у їхніх руках.

– Але ж є на все воля Божа.

– Є. І прийде час, коли безбожники будуть покарані, а зараз комуністи та комсомольці здумали себе і царями, і богами на землі, – притишено сказав старий. – Але