Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

Ці дві жінки були різними. Ставлення до нього обох кардинально відрізнялось. Ольга — брала. Світлана — віддавала. Розумом тямив: те, що відчуває до нього Світлана, направду щире і непідробне. Поміж ними може бути щось дуже гарне і світле, однак…

Однак образ Ольги весь час бовванів поруч. Не дозволяв віддатись новим почуттям, поринути у них з головою. Ніяк не міг видерти її зі своєї душі, серця, викорінити з мозку. Здавалось, полонила на все життя… Продовжувала навідуватись у сни. У них кохались — ніжно і пристрасно водночас… Прокидався посеред ночі, мліючи від жаги, воліючи її усім своїм єством. Одержимість нею не минала… Мордувався. Відчував, що просто хворий. Хворий Ольгою. І хвороба та невиліковна. А ліки, які могли би зцілити, — нові почуття — просто не міг приймати. Ліки бо зцілюють лише тоді, коли хворий вірить в одужання. Він же не вірив. Чи не хотів вірити? Чи ж не хотів одужувати? А може, боявся? Нового, незвіданого, змін… Чи самого себе. Чи ж імовірного розчарування, нового болю. Хтозна! Сам того не тямив достеменно. Зрештою, відданість, одержимість єдиною в світі жінкою понад двадцять років не минають швидко і легко. Вона вросла у нього надто глибоко, надто міцно; її коріння розповзлося у його єстві, вщент заполонивши, не лишаючи жодного вільного закапелка для можливого заповнення іншою жінкою…

Відтак знову замикався в собі й продовжував жити примарними надіями, примарними почуттями і сподіваннями. Хоча в глибині душі відчував, — ні, точно знав! — що надії і сподівання, та й, зрештою, почуття до Ольги, власне, як і її до нього, — таки примарні. Ніколи не були справжніми. Однак нічого не міг із собою вдіяти.

Бог свідок: пробував забутися, подолати розпач, відродити здатність любити… знову… відшукати в своєму серці бодай якийсь малесенький закуточок, де могло би поселитись нове почуття — направду світле й радісне, щире, справжнє і… не міг. Щось мовби перемикалось у його мозку в момент наближення до цього світлого і справжнього. Перемикалось так, що відчував наче якесь клацання всередині себе. Воно було болісним і не дозволяло віддатись, бодай спробувати відчути те, таке жадане і миле серцю почуття… Душа його волала й потопала у розпачі. Боліла. Гинула. Розумів, що міг бути щасливим. Направду щасливим поруч зі Світланою. Але просто не міг собі того дозволити. Намагався уникати її. Тікав, мовби якийсь злодій… Не тямив чому. Чому його єство, волаючи й понад усе прагнучи щастя, відмовлялось від цього? Чому не приймало ліків — таких потрібних, таких жаданих? Не вірило в зцілення? То був якийсь шалено-незбагненний парадокс. Однак, так уже було…

Щоразу діставав із шафки чергову пляшку коньяку й заливав свій розпач, продовжуючи культивувати хворобливий стан одержимості. Безпросвітності. Безвиході.

На дзвінки Світлани вже й відповідати перестав. А якось сердешна прийшла до нього. Певно, хвилювалась, що з ним щось трапилось. Не впустив у дім… Саме влив у себе півпляшки коньяку й почувався препаскудно. Збирався вийти в сад, до їхньої морелі, аби пірнути в чергову прірву розпачу, а тут на порозі з’явилася Світлана — мовби янгол спустився з небес, щоби порятувати його з цієї клятої прірви. Знала, що він удома, чула його шкряботіння за вікном вітальні, звідки підглядав за нею крізь гардину. Однак проявив ганебну слабкодухість. Не відчинив їй дверей… На той момент навіть сумління його не ворухнулось. Свідомість саме замулилась черговим сплеском, потужним проявом симптому невиліковної хвороби під назвою Ольга. В такі моменти не обходило нічого, окрім неї. Знову жадав її усім єством. Усе інше — не мало абсолютно жодного значення. Жодного! Лише вона. Ольга…

А два місяці по тому, як утратив Ольгу, втратив і дім. Якось по обіді прийшли незнайомі люди й тицьнули під ніс папери, в яких було вказано, що дім — його дім — належить іншій людині. І новий власник воліє негайно заселитися у свій дім. Тому вимітайся, чоловіче, звідси чимскоріше. Займаєш-бо чужу територію. Вказали йому на двері й виглядали, м’яко кажучи, не надто дружелюбно. Тоді саме перебував у черговому коньячному затьмаренні, що вже, здавалось, було природним станом. Тому нічого не міг вдіяти. Не був здатним на те. Та раптом відчув байдужість. В одну мить стало однаково.

Крізь алкогольне марево продерлось усвідомлення: то справа її рук. Ну, звісно ж! Ольга не могла так просто відмовитись від цього дому. Любила його так само, як і він. Тому не пручався. Зібрав манатки — їх у нього було небагато — й подався геть. До Світлани йти не міг, хоч така думка проскочила на мить у його захмелілому мозку. Однак швидко відкинув — після того, як не відчинив їй двері свого дому, йти у її дім було би, щонайменше, непристойно.

Винайняв кімнатку в однієї старенької інтелігентної пані, на замовлення якої свого часу виготовив чимало добротних речей. Дуже тоді задоволена була ними пані Ангелія, та й ним. Казала: раптом що — звертайся, добрий чоловіче, завжди радо допоможу, чим зможу, а в житті — як на довгій ниві… Які ж пророчі виявилися слова… За кімнату розплатився на кілька місяців уперед: поки мав кошти, вирішив, що так буде ліпше. Самого ж розривало від бажання утекти світ за очі, на край світу. Але де той край світу? Хто би сказав… Пішов би туди. А так…

Натомість блукав містом. Своїм рідним містом, у якому донедавна бував нечасто, однак тепер, поселившись у самому його серці, мав таку можливість. Любив старе місто, його особливу ауру, атмосферу. Блукав місцями, якими гуляли удвох з Ольгою на самому початку їхніх стосунків, коли ще все було гарно… Тими вуличками бродив тепер сам. Продовжуючи розтинати єство, кромсати душу непотрібними, але такими жаданими спогадами. Розумом тямив, що негідно чоловікові так поводитися. Треба ж бо бути міцним, мов кремній, нездоланним… яким там іще належить бути чоловікові?.. Як же добре, що відчуттів не видно зовні! Відчуттів, які би продемонстрували світові його слабкість. Добре, що лишаються всередині. Можна відчувати що завгодно: страждати, картатись, гинути, божеволіти, — на позір лишаючись сильним і нездоланним. Ніхто, ніхто не дізнається, не здогадається, що насправді в його душі…

Весна тим часом відвирувала, відцвіла, змінившись спекотним літом. Подумав про їхню морелю. Останні два роки, відколи з Ольгою жили геть паскудно, вона почала всихати. Вже не плодоносила. А колись саме в цю пору дарувала плоди: розкішні, соковиті. Щороку робив з неї добру наливку — вишнівочку. Терпкувато-солодку з ледь відчутною кислинкою. Неймовірно ароматну, густувату,