Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Фата Моргана"

Центр столиці справляв враження живої істоти. Звідусіль в напрямку до "Українського Дому" рухалися безперервні компанії. З вершини Володимирської гірки картина нагадувала величезного павучка з округлою головою - куполом "Дому". А люд все прибував і прибував. І не дивно — місто чекало на відкриття Скляного мосту. Пройтися ним, споглядаючи краєвиди просто під ногами, здавалося шаленим захватом.

 Адже до цього поряд в парку Хрещатий існувала лише одна принада здатна полоскотати нерви - "Місток закоханих".

 Віктор довго не вагався. Хоча, варто зазначити, деяке передчуття зустрічі з чимось непізнанним його і проймало. Так і сталося. З протилежного боку товстого куленепробивного скляного покриття, саме точно в проєкції  під його ногами одночасно з Віктором рухалась інша постать схожої людини. Та не дзеркально, як мало б бути, - "валетом", а повністю повторюючи просторову орієнтацію його самого – до гори головою й ногами до низу. Й це не було якесь спотворене дзеркальне відображення. У нього було все на своїх місцях, без ніякої зміни "лівого" на "праве". Навіть тінь від силуету лягала звично — від ніг до голови, вбік. А от тінь знизу — від голови до ніг? Щось не те…

Віктор крадькома озирнувся. Народ йшов через міст, гомонів, фотографувався, навіть пробував на міцність покриття й поручні мосту і у нього все було як годиться. Дійшов до протилежного схилу. Сонце сідало, тож наш герой приготувався до зустрічі зі своєю тінню на асфальті паркової алеї. Відчуття було дивне: невже я захворів на щось біполярне? Однак тінь відбилась правильно. От тільки но зараз, зійшовши з мосту на твердий ґрунт, Віктор здивувався ще й відчуттям скиненої ваги.

З’явився відчутний ефект фата-моргани: ніби простір трохи змістився, розтягнувся в довжину, алея стала вужчою, а дерева – тоншими і майже прозорими. Наче на гравюра на матовому склі. За цим всім парковим оточенням ніби щось відбувалося, щось... дуже схоже на іншу реальність. Як у тих снах, де знаєш, що ось-ось прокинешся, але ні — ти ще тут.

Раптом зупинився. У скронях закалатало від усвідомлення дивини: у того двійника браслет був на правій руці! Це вже не просто зорове "гало". Це знак. З цим слід розібратись. Тут він глибоко вдихнув на всі груди, аж до болі й … прокинувся. "От дідько!", вигукнув він, "Знову це кляте запаморочення, чи що?!".

Сидів хвилин десять на краю ліжка обхопивши обома руками  схилену голову. Потім відняв руки, подивився на розкриті долоні - чи бува голова не в них. Покрутив браслет на лівому зап’ястку, одягнув капці. Піднявся. Пішов до вбиральні.

 "Так, правильно кажуть: не їжте на ніч політичних!", посміхнувся сам собі Віктор. Згодом вирішив усе ж прогулятися після сніданку до того шедевру паркової архітектури

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍