Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

— Але як так? Ще вчора… — я не могла вгамувати своє здивування.

— Твоя реакція була варта того, — Ділан усміхнувся,  хитро примруживши очі.

Ми стояли біля столика, міцно обіймаючи одне одного, і на нас уже кидали цікаві погляди відвідувачі ресторану, і персонал, але нам було байдуже. Ще вчора я говорила з ним телефоном, і він гнітюче розповідав, що не знає, коли зможе повернутися. А сьогодні він тут. Прямо переді мною, реальний і теплий.

Закінчивши з обіймами, ми сіли назад за стіл, щасливі й наповнені радістю від зустрічі.

— Я так скучила, — зітхнула я, дивлячись йому у вічі. — Сподіваюся, тепер ти більше не залишиш мене.

П’ять довгих місяців я не бачила свого друга, і ця розлука відчувалася в кожній нашій розмові. Ділан смикнув плечем, підібгавши губи, наче вагався.

— Зрозуміло… Значить, назад у бій… — у моєму голосі з’явилася нотка суму.

— Так. Але в нас буде кілька тижнів разом, — він подивився на мене теплими очима. — А потім, я обов’язково повернуся на твій випускний.

Ці слова змусили мене знову відчути ту радість, яка тільки-но накрила мене.

Ділан вийшов чудовим Стражем — надійним, сміливим, сильним. Єдиний мінус — його служба проходила в нейтральних землях, де небезпека підстерігала на кожному кроці. Я завжди переживала за нього і шалено сумувала. Я любила Ділана. Любила як брата, міцно і щиро. Це почуття завжди було суто братським. Еван розумів це і приймав із гідністю. Між нами ніколи не вставали ревнощі — наше кохання було сильнішим за будь-які сумніви.

Ділан весело розповідав про свої пригоди в нейтральних землях, а я реготала на всю вулицю. Його історії завжди були такими яскравими, що складно було не сміятися. Саме в цей момент до нас підійшла симпатична офіціантка. Її спокусливий погляд і кокетливе підморгування в бік Ділана не залишилися непоміченими. Чаклун важко ковтнув, і в його очах миттєво заграли лукаві вогники. Я вже знала, що це означає. Після того, як він розірвав стосунки з головною красунею Академії, Ділан ніби пустився берега. Він перетворився на невиправного бабія, і важко було порахувати, скільки жіночих сердець він розбив за останні три роки.

Я не підтримувала такий спосіб життя, але і засуджувати його не мала права. Усі ми по-різному справляємося з болем втрати та розчарування.

— А що ти так уважно читала? — спитав Ділан, нарешті відриваючи погляд від пишних грудей офіціантки та переводячи його на мене.

— Ось. — Я простягнула йому стародавній сувій.

Хлопець присвиснув.

— Ого! Нічого собі! Заборонені руни. І відколи це Ордо дозволяє читати таке своїм адептам, ще й у кафе, а не в якомусь таємному залі?

— Ччч… Ще голосніше кричи! Може, не всі ще почули! — Я роздратовано зашипіла на нього, намагаючись вгамувати його захоплення. — По-перше, це зачарована копія. По-друге, це Вільям постарався. — Моя усмішка стала самовдоволеною.

Ділан теж усміхнувся, але його посмішка була значно лукавішою.

— Впізнаю свого братика, — змовницьки прощебетав він.

Раптом його телефон заграв. Хлопець знехотя подивився на екран, але, побачивши ім’я абонента, одразу витягнувся і з серйозним виразом обличчя відповів на дзвінок.

— Слухаю. Так. В Академії. А як же…? — коротка пауза. — Зрозумів. Загін? — ще одна пауза. — Зрозумів. Буду на місці через три години. Я впораюся. Я сказав! До зв’язку.

Я злякано підняла погляд на хлопця. “Точно, щось сталося. І щось недобре,” — блискавкою промайнуло в моїй голові.

— Ділан? Усе гаразд? — тихо запитала я, відчуваючи напруження, яке повисло в повітрі.

— Так, — похмуро відповів хлопець, встаючи з-за столу. — Я маю від’їхати ненадовго. Скоро повернуся.

— Ділан. Що сталося? — наполегливо перепитала я, починаючи складати свої речі в сумку. Щось не давало мені спокою, не давало просто так відпустити його.

Хлопець залишив на столику кілька великих купюр і вже йшов до своєї машини.

— Це по роботі, янголятко. Тобі не слід хвилюватися. Тебе підвезти?

— Ділан, — я зупинилася перед ним, відчуваючи, як тремтить моя душа, — я відчуваю, що щось не так.

Чаклун приречено видихнув, відкриваючи двері свого Ford F-150. Він уже знав, що я не відчеплюся, поки не почую правду.

— Одному загону терміново потрібне підкріплення.

— Ти збираєшся рушати сам? — обурено перепитала я, мої думки закрутилися в тривожному вирі.

— Так. Я єдиний наразі доступний та слушний варіант.

— Тоді я поїду з тобою, — впевнено відповіла я, не залишаючи йому вибору.