Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Ніч була глуха. Замок спав, але повітря навколо пульсувало напругою — як перед бурею. Вогні в коридорах згасли раніше, ніж завжди. І Мілея прокинулась від відчуття, що щось… змінюється.

Вона вийшла зі своєї кімнати — босоніж, загорнута в тонку накидку — і побачила його. Він стояв на балконі, просто під місячним сяйвом, спиною до неї. Його силует зливався з ніччю, але було видно — плечі трохи тремтіли. Не від холоду.

— Принце… — тихо мовила вона, ступаючи ближче.

Він не обернувся.

— Вони хочуть відібрати тебе в мене, — сказав. Його голос був тихий, але в ньому щось билося, як рана. — Світ знову хоче розірвати те, що ледве почало жити.

— Світ боїться тебе. Але я — ні.

Він обернувся. Його маска — та сама, знайома. Порцелянова, біла, мов лід. І тоді Мілея побачила це.

Тріщина.

Тонка, майже непомітна вдень, але в місячному світлі вона блищала, як срібна нитка, що розрізала маску по щокі. Від краю до самого ока.

— Що це? — прошепотіла вона, торкаючись тріщини кінчиками пальців.

Він не відсторонився. Лише заплющив очі.

— Я не знаю. Вона з'явилась після того, як ти увійшла до мого саду.

— Це через мене?

— Ні. Це завдяки тобі. — Він відкрив очі, і в них було полум’я. — Ти перша, хто дивиться не на маску, а крізь неї. Вперше за роки я не відчуваю себе стіною. Я — просто людина.

Мілея дивилась на нього, затамувавши подих. Його пальці — вкриті шрамами, руки тремтіли. Але він не ховався.

— Якщо маска трісне… що буде?

— Я не знаю, — відповів він. — Можливо, я зламаюсь разом із нею. А може… стану собою.

— Дозволь їй тріснути, — сказала вона.

Принц мовчав. А потім, дуже повільно, нахилив голову… і доторкнувся чолом до її лоба.

— Ще не зараз. Але скоро.

Вітер зірвав сніжинку і посадив її на тріщину маски.

І вона… розтанула.