Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

самісінький! Вона кілька разів перечитала слово «сонячна», яке постійно писав Кит, щоразу переконуючись у своїх підозрах. Дівчина не стрималась і написала величезне повідомлення, але замість того, щоб надіслати, — стерла його. Їй треба було чимось відволіктися. День видався надто дивним. Юля, Макс, Кит, альбом…

Точно! Ліза згадала про свій подарунок і витягла з конверта альбом. У тому, що вона хоче зараз намалювати, дів­чина ні на йоту не сумнівалася. Цілий вечір вона просиділа над альбомом із висолопленим язиком, а коли нарешті ­закінчила, ще довго роздивлялася малюнок під світлом від лампи. Тулуб кита, що від половини переходив у тіло темноволосого хлопця. Обличчя затуляла хвиля. Надто рано було робити висновки. Але сьогодні в неї був чудовий настрій, вперше за довгий час.

Дівчина загадала про Аню та її слова. Може, таки її правда і з однокласниками не все втрачено. Може, вона просто опинялася не в тому місці і не в той час. А в її мучителів — власні скелети у шафах? Може, Туманівка все ще має шанс? Аня, Аня, Аня… Треба щось намалювати для неї. Море! Це точно буде море, адже саме через море Аня тут. І намалювати її саму. Тільки без візка, візок чомусь вона не дуже любить, хоч і говорить зворотне. Дивні дорослі завжди все ускладнюють. Усміхнена Ліза малювала ще півночі, аж поки очі не стали злипатися. Малюнок вийшов недовершеним, але в цьому була своя магія. Він був наче живий, і Аня видавалася справжньою. Може, треба дати собі ще одну спробу все змінити? Стосунки можуть і налагодитися. Вона спробує. Все-таки Макс мав рацію: радити легко. Може, на все хороше потрібен лише час.

Розділ VII. Свіжий вітер

Ліза так і не встигла збагнути, хто її штовхнув. Вона розгублено змахнула руками, наче птах, захоплений зненацька мисливцями у власному гнізді, і, замість того щоб злетіти, впала в багнюку. Вузький провулок за продуктовим завжди залишався в густій тіні, тому калюжі тут довго не висихали. Вчорашній нічний дощ по вінця наповнив спраглу землю, перетворивши її на масне багновисько. І навіщо тільки звернула туди? Скоротила шлях? Дівчина спробувала підвестися, але неслухняні ноги роз’їжджалися врізнобіч — годі втримати рівновагу.

— Сюди, сюди дивися! — Сашко тикав телефоном прямо їй в обличчя. Він підкотив штани до колін і, безперервно клацаючи затвором камери, наче дзьобом, скидався на довгоногого рудого бузька. Ліза відчувала себе жабою. Ось зараз він нахилиться й боляче дзьобне її просто в обличчя. Хлопець зробив крок до неї, і дівчина затулила обличчя руками. Близнята розчаровано пхикнули.

— Який у цьому сенс, якщо її жирної пики не видно? — обурилася Маринка. Вона дбайливо розправила мереживні оборки на короткій джинсовій спідниці й узяла сестру під лікоть. Акуратно промальовані вії піднялися й тут же опустилися. Близнючка кокетливо дивилася на Сашка, адже він усе робив тільки для неї. Недарма ж вона всі вуха йому протуркотіла, що в неї від самого ранку був поганий настрій.

Юля зробила крок назад. Якщо рудий стрибатиме — бруд певно потрапить і на її новенький квітково-рожевий комбінезон. Ліза мала жалюгідний вигляд, борсаючись у болоті. На мить в очах близнючки промайнуло щось подібне до жалості, але вона швидко потрусила головою, відганяючи непрохані почуття. Зараз їй точно не до цього. Смійся, поки не захочеш ревіти. Треба бути, як усі, — згадай бодай щось смішне! Чи хочеш на місце жирної? Ліза сама винна. А в тій своїй брудно-зеленій футболці навіть трохи схожа на жабу. Юля усміхнулася — інакше всі вирішать, що їй невесело.

— Точно, — протягнув Сашко. — Так діла не буде…

— Зараз буде! — Дан зробив крок до Лізи і забрав її долоні, а потім зачерпнув повну жменю бруду й розмазав по її обличчю. — Ось, тепер красуня на всі сто!

— Знімаю! — Рудий помахав рукою. — Блін, рука затерпла вже стільки тримати! Треба буде ще потім тебе вирізати і голоси затерти.

Ліза намагалася витерти очі, але в них потрапив бруд, і вони сльозилися. Весь світ, здавалося, був укритий брудом, який ніщо не хотіло змивати. У вухах дзвенів веселий сміх близнят і схвальне хмикання Сашка. «Тільки швидше б усе скінчилося. Будь ласка. Тільки би швидше», — молилася про себе дівчина. Вона навіть не опиралася — якщо опиратися, це їх ще більше роздратує. Треба просто витерпіти, і все скінчиться. Все завжди закінчується…

— У мене ще одна ідея! Задери-но їй спідницю. Глянемо, що там! — Голос рудого вона чула ніби дуже здалеку.

Маринка пирхнула. Така пильна увага до жирної починала дратувати. Але Данило запопадливо зареготав, підбіг до Лізи, перекинув її на спину і задер поділ. Дівчина відчула, як її щоки палають, вона спробувала видерти спідницю, але руки погано слухалися. Боже, на що вона зараз схожа? Чому вона має повзати в болоті, а не хтось інший? За що? Хто-­небудь скажіть, за що? Вона трусилася, стримуючи ридання.

— Фу, які страшні, — скривився Сашко. Він відкинув пасмо довгої гривки з очей і презирливо реготнув. — Їх навіть у нет викладати соромно. Чуєш, жирна, прикрийся, гидко дивитися.

— Блін, Макс іде, — штовхнув Дан друга під бік. Хлопець ішов, запхавши руки в кишені, і кивав у такт музиці з великих навушників.

— Може, йому не сюди, — відмахнувся рудий. — Боїшся його чи що?

Але Макс наче почув його і зупинився.

— Блін-блін-блін! Так, розбірок тут нам точно не треба. — Рудий сховав телефон і гукнув до дівчат: — Чого застигли? Ходу! Ходу! Ходу! — Він підняв дошку й поманив друзів за собою. Одне за одним підлітки, згинаючись, зник­ли у шпарині між огорожею до закинутого будинку, де ­вони часто збиралися. Скрипнувши наостанок, дошка по­вер­нулась на місце, залишивши Лізу на самоті. Дівчина сиділа, зіщулившись, наче щеня. В голові лунали образливі голоси. Жирна, жаба, свиня… Це все про неї. Це все вона. Ще вчора вона думала, що може щось змінити? Дурепа, яка ж вона дурепа!

Зовсім близько почулися кроки. Ліза пригнулася до землі. Зараз все почнеться спочатку. Скільки можна з неї знущатися? Як хочеться померти просто зараз, щоб нікого більше не чути й не бачити! Хтось торкнувся її плеча, і вона здригнулася, наче від удару.

— Ти чого?

Голос видався знайомим. Дівчина звела погляд і наштовхнулася на здивоване обличчя Макса.

— Давай руку, чуєш? — хлопець простягнув їй свою, і дівчина вхопилася за неї, підводячись. Вона не вірила своїм очам. Макс тут? Він прийшов допомогти їй? Хіба не про це вона мріяла? Ліза опустила голову. Однак багно, що стікало по його руці, швидко повернуло її до тями. Вона раптом усвідомила, що вона вся в болоті, страшна й розпатлана, і ще й вимазує ним хлопця. До горла під­котився клубок. Чому з нею трапляється все найгірше? Вона схлипнула, видерла долоню з руки Макса й кинулася навтьоки.

— Ти куди? — розгублено гукнув Макс. Хлопець дивився вслід утікачці. Впала в калюжу, то вставай, чого в ній сидіти? Хоча хтозна… Може, в неї щось сталося?

Два квартали до своєї домівки дівчина подолала