Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Епілог

Вітер знову мовчав.

Жнець Тіней плив уповільнено, без мети — як стара душа, що давно втратила бажання до розмов. Туман не розсіювався, лише ковтав світло, залишаючи світ у відтінках сірого. 

Палуба рипіла лише тоді, коли Дантес ступав по ній — неважко, не поспішно. Немов сам себе супроводжував у тиші.

Він не грав.

Скрипка лежала у футлярі — з тих пір, як він “звільнив” Леору.

І корабель мовчав разом з ним.

Дантес сидів на звичному місці біля стерна. Його постава — пряма, як завжди, але погляд… втрачений у тумані. Скрипка лежала поруч, смичок — у руці, але без жодного наміру торкнутися струн.

Він не тримався за кермо. Уже давно не було сенсу. Жнець слухав не руки, а душу. А душа Дантеса зараз мовчала.

Жодного курсу. Жодної мети.

Лише пам’ять.

Тиха. Важка. Вона сиділа в ньому, як тінь, яку не змиє навіть час.

Дантес обережно зняв капітанський капелюх і поклав на коліна. Руками провів по черепу — звичка, яка залишилась ще з тих часів, коли на ньому було волосся, а не кістка. 

Порожній, жест без потреби. Але це був жест живої людини. Іноді йому потрібно було відчути, що він ще пам’ятає, як це — бути не мертвим.

“Коли я її врятував…”

Він нахилився вперед, сперся на коліна. Скрипка зсунулася з лавки і глухо вдарила об дерево. Дантес не підняв її. Лише дивився в туман.

“Навіщо я це зробив?”

Двісті років — і жодної живої душі. Лише привиди, чиї імена він уже не пам’ятав. Порожній корабель і самотність, що стала тілом. Але потім — вона.

Очі, що не благали. Руки, що тримали клинок, а не надію. Вона не просила. Вона була. Присутня. Жива.

Він зітхнув — різко, як хтось, хто намагається вивергнути з себе те, що застрягло в грудях, яких у нього вже давно не було.

Він провів пальцями по дереву лавки.

— Тоді… я ще не знав, — сказав уголос. — Що буде боліти.

Жнець прийняв її одразу. Без опору. Легко. Мов вітром відкрив двері.

“Чому? — питав він себе не раз. — Чому вона?”

Але відповідь була в її сміху. В тому, як вона говорила з тінями. Як торкалася канатів, ніби ті дихали. Як дивилася на нього — не з жахом, не з жалістю. А з… зацікавленістю. З повагою. З чимось, що він колись називав довірою.

Він поклав лікоть на коліно, долонею затулив очі — порожні западини. Але всередині щось стискалося. Якби він міг плакати — він би плакав.

— Вона бачила в мені людину, — прошепотів. — Хтось мав це зробити.

Він довго сидів так. У тиші, яку не зворушувала навіть вода.

Потім повільно випростався. Узяв смичок. Поклав на коліна скрипку. Подивився на неї. Мов на єдине, що ще пов’язувало з життям.

— Я боявся, — сказав він. — Не смерті. Її я пройшов. Я боявся, що вона піде.

І коли вона ступила на палубу ворожого корабля — він уже знав, що треба робити. Відчув це не думкою — тілом, кістками, тріщинами в душі. Вона мала залишитися у світі живих.

Не тому, що Леора була слабкою. А тому, що ще могла жити. Вільно. Без морського прокляття в серці.

Він зіграв для Леори.

Щоб кожен її крок мав під собою ритм. Щоб кожен рух меча супроводжувала точна, мов тінь, мелодія. Щоб навіть у найтемнішій тиші вона чула, що він поряд.

І коли останній звук зірвався зі струн — він не вклонився. Не опустив скрипку.

Він залишився стояти на палубі, втупившись у туман. І тоді… зробив те, чого не робив ніколи.

Він звернувся до Жнеця.

Не словами.

Слова були зайві. Смішні. Мертві.

Він стояв мовчки, мов скам’янілий, зі скрипкою в руках. І грав. Знову. Повільніше. М’якше. Кожна нота — як дотик, як подих. Не прохання. Не благання.

Пам’ять.

Про неї. Про те, як вона ступала босими ногами по палубі. Як сміялась з тіней. Як сварилась із ним, дивлячись прямо в очі, не боячись, що там — порожнеча.

Він не просив.

Він просто грав усе, що відчував. І дозволяв Жнецю це чути.

Корабель мовчав.

Але десь у дереві під ногами пішла хвиля. Легка. Як відповідь. Як зітхання.

Жнець… не опирався. Не чіплявся.

Він пам’ятав. І розумів.

І вперше за весь час — корабель дозволив відпустити живу душу без бою.

Прощальна мелодія линула в туман — не як звук, а як подих, як спогад. Вона не кликала, не просила — лише супроводжувала. Ніжна, майже нечутна, вона обіймала її кроки, тримала за руку, поки він ще міг.

Леора дивилася на нього.

Не на обриси Жнеця. Не на мачти й вітрила. На нього.

Її погляд був прямим, відкритим — не сповненим сліз, але болем. Вона не робила кроку. Ще ні. Вона чекала.

Він знав, що вона хоче залишитись. У кожному жесті, у ледь стиснених пальцях, у тому, як затремтіли плечі, — було «залиши мене».

І він… міг.

Але не став.

Бо це був її шанс.

І він не мав права його забрати.

Він грав. Мовчки. Стримано. Але з кожною нотою — він прощався. Відпускав її не лише з палуби, а з себе.

Леора ще стояла. Довше, ніж треба. І він бачив — вона шукає привід лишитись. Найменший знак. Порух. Погляд. Але він не покликав її.

Боліло так, ніби порвалися струни — не на скрипці, а десь глибше. Але він запам’ятав її очі. У тій останній миті в них було більше, ніж у словах, яких вони не сказали. Більше, ніж у поцілунках, яких не сталося.

Він грав, поки її силует не розчинився в тумані.

Поки не зник кожен обрис. Поки залишилась лише порожнеча.

Тоді він сів біля стерна.

Повільно. Втомлено. Як той, хто витратив усе — й більше нічого не мав, навіть себе.

Дантес опустився на лаву біля стерна. Рухом мертвого, якого більше не тримають навіть прокляття, а тільки звичка існувати.

Скрипка ще тремтіла в пальцях. Він тримав її так, ніби вона могла розсипатись, якщо відпустити. Вона була теплою. Не від тіла — від пам’яті. Єдиною річчю на цьому кораблі, що ще носила на собі слід Леори. Її дотик. Її подих. Її мовчазне «залиши».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍