Axolotl - Коли музика замовкає, Axolotl

Глава 6. "Небезпечна близькість"

Вони виходять на терасу, де нічний вітер змішується з приглушеним гулом музики, що лунає зсередини клубу. Повітря свіже, і воно трохи прочищає думки, хоча серце Алісії все ще калатає в грудях.

Габріель стоїть поряд, але не надто близько, наче даючи їй простір. Його погляд уважний, рішучий. Вона знає цей вираз – він не збирається відступати.

— Я не дозволю тобі знову тікати, — нарешті порушує мовчанку Габріель.

Алісія різко вдихає, стискаючи пальці на рукавах свого жакета.

— Я не тікаю, — каже вона, але навіть для себе це звучить не надто переконливо. — Просто… не знаю, що робити з усім цим.

Він дивиться на неї довго і пильно, ніби намагається розгадати щось важливе.

— То давай розберемося разом, — говорить він рівно.

— Разом? — вона хитає головою. — Ти говориш так, ніби це так просто.

Габріель робить крок ближче, але не торкається її, хоча вона відчуває його присутність так гостро, що це лякає.

— Ти ускладнюєш. Ми обоє це робимо, — він зітхає, ховаючи руки в кишені. — Алісія, я знаю, що ти мені не віриш. Але, чорт забирай, хоч раз вислухай мене до кінця.

Вона переводить погляд на темне небо. Всі ці роки вона думала, що якщо колись знову зустріне його, все буде просто. Вона скаже кілька різких слів, він погодиться, що зробив помилку, і все закінчиться. Але зараз вона бачить в його очах занадто багато почуттів, і це збиває її з пантелику.

— Добре, — тихо каже вона. — Я слухаю.

Габріель робить ще один крок вперед, і тепер вони стоять так близько, що вона відчуває тепло його тіла навіть через прохолоду нічного повітря.

— Тоді скажи мені правду, — він нахиляється трохи ближче, його голос м'який, але наполегливий. — Якщо б ти дійсно мене забула, якщо б тебе не хвилювало минуле, то чому ти тут? Чому ти ще досі стоїш переді мною і не можеш відірвати погляду?

Її серце гупає десь у горлі.

— Це не так просто, Габріель, — шепоче вона.

— Але й не так складно, як ти думаєш, — відповідає він.

***

П’ять років тому

Годинник на стіні показував майже другу ночі. Спорожнілий танцювальний зал відблискував у дзеркалах м'яким світлом нічних ліхтарів, які пробивалися крізь широкі вікна. На підлозі залишилися пляшки з водою, розкидані полотняні пов'язки, а в кутку — рюкзак Алісії, який вона вже кілька разів збиралася взяти, але так і не пішла.

— Може, досить на сьогодні? — запитала вона, потираючи втомлену шию.

Габріель мовчки витер піт з чола й натиснув кнопку на ноутбуці. Музика знову наповнила зал. Та сама мелодія, до якої вони створювали фінальний номер.

Він простягнув їй руку, погляд пронизливий, серйозний.

— Останній раз. Просто для нас.

Алісія завагалася рівно на секунду, але потім все одно зробила крок вперед і поклала долоню в його руку. Його пальці зімкнулися навколо її зап'ястя — тепло, знайоме відчуття, від якого її серце зробило дивне сальто.

Вони встали у вихідну позицію.

Перші рухи були автоматичними — тіло пам'ятало кожен крок, кожен поворот. Але щось було іншим. Вони танцювали не для репетиції, не для сцени, не для глядачів. Цей танець був їхнім.

Коли Габріель закрутив її у пірует, Алісія зустріла його погляд у дзеркалі. Очі в очі.

— Ти запізнився, — прошепотіла вона.

Він розумів, що вона має на увазі.

— А ти втікала від мене занадто швидко, — відповів він, не розриваючи контакту.

Він підняв її вгору, і на мить їй здалося, що вона знову відчуває ту легкість, коли нічого більше не має значення — тільки музика, тільки вони двоє.

Поворот, зміна ритму, його долоня ковзає по її талії.

Ближче.

Ще ближче.

Його обличчя зупиняється за кілька сантиметрів від її губ.

Він міг би…

Вона могла б…

Але музика обірвалася, і замість того, щоб перетнути межу, Алісія зробила крок назад.

Холодне повітря заповнило простір між ними.

— Гарний фінал, — сказала вона, силкуючись усміхнутися.

Габріель кивнув, але щось у його очах здалося їй гіркуватим.

— Так. Фінал.

Але тепер, п’ять років потому, стоячи перед ним знову, вона не була впевнена, що це справді був кінець.

Алісія стояла на терасі клубу, обпершись на металеві перила. Нічне місто мерехтіло вогнями, але її погляд був спрямований вниз, на власні руки, що стиснулися в кулаки.

Поруч стояв Габріель, занадто близько, щоб вона могла його ігнорувати.

— Я намагалася тебе забути.

Її голос був тихим, але у ньому звучала така втома, ніби вона боролася не один рік.

Габріель склав руки на грудях і злегка хмикнув:

— І як успіхи?

Алісія скосила на нього погляд. Він був такий же — самовпевнений, саркастичний, дратівливо проникливий. Але водночас… справжній.

Вона зітхнула, відвертаючись:

— Жахливо.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Вітер розвіював її волосся, а Габріель дивився на неї так, ніби міг прочитати кожну емоцію, яка пробігала її обличчям.

— Я теж намагався.

Її серце пропустило удар. Вона повільно підняла очі на нього.

— Правда?

Він усміхнувся, але ця усмішка була сумною.

— Алісія, ти взагалі уявляєш, наскільки це було марно? Я слухав наші старі записи, переглядав відео репетицій… щоразу думав, що ось, цього разу точно відпущу. І що? Щоразу повертався до того моменту, коли ти пішла, навіть не давши мені пояснити.

Її пальці вчепилися у тканину сукні, вона відчувала, як серце починає битися швидше.

— Але ти ж міг… міг написати, міг знайти мене!

— Я приходив.

Вона завмерла.

— Що?

Габріель глянув на неї так, що вона зрозуміла — він не жартував.

— Я приходив до тебе додому наступного дня. Ти сказала, що не хочеш мене бачити. А потім… ти просто зникла.

Їхні погляди знову зустрілися.

Це було як удар. Вона не знала, що він приходив. Їй здавалося, що він навіть не спробував…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍