Axolotl - Коли музика замовкає, Axolotl

Вона заплющила очі, намагаючись упоратися з цим шквалом емоцій.

— Я не знаю, що робити з цим, Габріелю.

Він мовчки спостерігав за нею, а потім, зовсім тихо, сказав:

— А якщо нічого не робити? А просто… дозволити собі відчувати?

Її груди піднялися від глибокого вдиху.

Вона боялася.

Але вперше за п’ять років вона не хотіла бігти.

Алісія ще не встигла оговтатися від слів Габріеля, як двері на терасу відчинилися, і звідти висунулася усміхнена Камілла.

— О, ось ви де! Ми вас вже пів години шукаємо.

Позаду неї стояв Лукас, схрестивши руки на грудях.

— Ми їдемо. Ви з нами?

Алісія миттєво відкрила рота, щоб сказати "так". Їй треба було забратися звідси якомога швидше, поки її думки не зробили щось дурне.

Але Габріель відповів першим:

— Я проведу її додому.

Вона рвучко повернула до нього голову, піднявши брови.

— Перепрошую?

Він спокійно зустрів її погляд, не збираючись пояснюватися.

Камілла обвела їх поглядом і ледь помітно скривила губи.

— М-м-м… щось мені підказує, що це буде цікава ніч.

— Нічого цікавого! — швидко заперечила Алісія, піднявши руки. — Я чудово можу дістатися сама. Дякую, пане лицарю, але ваша допомога не потрібна.

Габріель хмикнув.

— Хто сказав, що це обговорюється?

Вона примружила очі.

— А хто сказав, що я згодна?

— Тобі вибір пропонувався?

Камілла розсміялася.

— Добре, добре, ми не будемо стояти між вами і вашим черговим з'ясуванням стосунків. Лукас, ходімо, поки нас не почало кидати від цієї напруги.

Лукас стенув плечима, і вони з Каміллою зникли за дверима.

Алісія ще раз розвернулася до Габріеля, схрестивши руки.

— Я не маленька дівчинка, яка загубилася у великому місті. Мене не потрібно проводжати.

Габріель не відповів, просто мовчки підійшов ближче і нахилився так, що між ними залишалося всього кілька сантиметрів.

— То доведи це. Підемо разом. І якщо справді не захочеш моєї компанії — скажеш, і я піду.

Вона мимоволі затримала подих.

Неправильно. Усе це неправильно.

Але, чорт забирай, вона просто не змогла сказати "ні".

Нічний вітер гуляв вулицями міста, підхоплюючи сухе листя та легкі бризки з калюж, що блищали під світлом ліхтарів. Алісія йшла поруч із Габріелем, опустивши руки в кишені пальта, її підбори ледь чутно стукали по бруківці. Він ішов мовчки, руки схрещені на грудях, обличчя напружене.

Кілька хвилин вони просто йшли поруч, не порушуючи тишу. Навіть не дивилися один на одного. Але напруга між ними була відчутна, немов електричний розряд перед грозою.

Алісія першою зітхнула.

— Знаєш… в той вечір я була готова залишитися.

Габріель різко зупинився.

— Що?

Вона теж зупинилася, але не дивилася на нього, натомість розглядала калюжу, в якій відбивалося жовте світло ліхтаря.

— Якби ти тоді знайшов мене трохи раніше… Я б не поїхала.

Його щелепа напружилася, пальці стиснулися в кулаки.

— Ти хоч розумієш, що говориш?

Алісія ковзнула по ньому поглядом.

— Розумію. Але яка тепер різниця? Ти не знайшов мене, і я поїхала. Все просто.

— Все просто? — Габріель гірко всміхнувся. — Чорт забирай, я шукав тебе.

Вона здригнулася від емоцій у його голосі, але не встигла нічого сказати, як він продовжив:

— Я оббігав усе довбане приміщення! Спитав у кожного, хто міг тебе бачити! Але тебе вже не було. Просто… зникла.

Алісія закусила губу.

— Я не знала…

Габріель провів рукою по волоссю, роздратовано видихаючи.

— Ти навіть не дала мені шанс.

Вона мовчки стиснула пальці в кулак.

Він знову ступив ближче, нахилившись, щоб їхні обличчя опинилися майже на одному рівні.

— Знала б ти, як я ненавидів ту ніч.

Алісія хотіла щось сказати, але не змогла. Її серце билося надто швидко, думки змішалися.

І тепер вона вже не знала, що страшніше: почути ці слова тоді чи зараз.

Алісія раптом зупинилася посеред вулиці, різко розвернувшись до нього.

— Ти шукав, але не знайшов. І що тепер? Думаєш, все можна виправити?

Габріель теж зупинився, вдихнувши глибше, ніби намагаючись стримати емоції. Його погляд був гострим, а в голосі відчувалася впертість.

— Я не думаю. Я знаю.

Їхні погляди зіткнулися, і між ними знову повисла напружена тиша. Десь позаду проїхало авто, фари на мить освітили їхні силуети, відкинувши довгі тіні на мокрий асфальт.

Алісія заплющила очі, провела долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти цей момент, цю розмову… ці почуття.

— Габріель… — її голос був тихий, майже благальний.

— Що? — його голос звучав глибоко й твердо.

Вона хотіла сказати щось раціональне, щось, що допомогло б їм обом вийти з цього без втрат. Але всі логічні доводи зникли, коли він раптом зробив крок вперед і взяв її за руку.

Алісія різко вдихнула, відчувши тепло його пальців на своїй шкірі.

— Не закінчуй це. Дай мені шанс.

Вона здригнулася, але не відпустила його руку.

— Я не знаю, чи зможу…

— Ти не повинна знати. Просто дозволь мені спробувати.

Його голос був низьким, майже шепотом, але в ньому була така сила, що Алісія відчула, як під її ногами хитається ґрунт.

Вона дивилася в його очі, у цей знайомий погляд, який стільки років намагалася забути. І зрозуміла, що все ще не може.

Їхні обличчя були надто близько.

Алісія відчувала, як тепло його пальців проникає крізь тонку тканину її рукава. Як його подих ковзає по її щоці, змушуючи шкіру покритися мурашками.

Вона боялася ворухнутися, боялася, що цей момент розіб’ється, ніби тендітна кришталева куля, яка висить у повітрі лише завдяки хиткій рівновазі.

— Якщо ми знову спробуємо… — її голос зірвався, і вона мусила зробити ковток повітря, перш ніж договорити. — І знову все зламається?