Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Не хочу…

— Не хочи. Але випити мусиш. Заспокоїть.

— Що тут відбувається? Це щось зі мною?

— Ні, — зітхнула баба, помішуючи ложкою чай. — Лихий тебе приніс сюди, дитино.

— Як приніс, так і віднесе. Я завтра ж повертаюся до міста.

Баба похитала головою:

— Куди б ти не пішла, воно піде за тобою.

— То шо робити? — душа тряслася всередині Ляни, як заєць.

— Жити. Змиритися. Призвичаїтися.

Дівчина хотіла протестувати, кричати, послати до дідька стару Зозулю, але розуміла, що їй навряд чи хтось допоможе посеред ночі у чужому селі.

— То ви кажете, що то хто?.. Потерчата? — Ляна не вірила самій собі, що могла вимовити вголос щось подібне.

— Швидше за все, воно одне.

— Що йому від мене треба? — дівчина жахнулася, пригадавши мерзенний голос за дверима та крижану руку, яка схопила її.

Ляна глянула на свою ногу, на якій виднілися сліди від маленьких пальців.

— Тебе. То твоя дитина.

Дівчина вхопилася руками за стіл:

— Звідки ви знаєте?! Хто вам сказав?..

Зозуля важко зітхнула.

— Скільки їх було у мене… Марійка, Ромцьо, Іринка… Та ще двійнята Катруся і Петрик, — сльози полилися з очей баби. — Діточки мої ріднесенькі, хіба ж я хотіла вас убити? Не догледіла, ой, не догледіла я вас!

Баба тихо заплакала. Сльози котилися вниз, падали в горня з чаєм. Ляна дивилася на неї, боячись поворухнутися.

— Не було в мене щастя з чоловіком. Бив мене щодень. Гуляв, пропадав на тиждень і більше. Потім повертався і далі лупцював, як гамана…

— То чого ви його не лишили?

— Інші часи були, доцю. Та й не було мені куди йти. Сиротою я була змалечку. Пригадую, перше наше дитятко мало народитися наприкінці літа. Та ще до Великодня побив він мене. Впала я зі сходів і втратила дитя своє… Свою Марійку. То вже потім я ім’я їй дала, після того як вона прийшла до мене… вночі.

— До вас прийшла померла дитина? — голос Ляни майже зник від страху.

Зозуля раптом заголосила.

— Прийшла! Через кілька ночей після того, як її не стало. Макар не дав по-людськи її поховати, зарив у саду під ліщиною, як собачатко! От воно малесеньке й прийшло… Та жалісно звало мене: «Ма-а-амо!..»

Ляна не відводила погляду від старої. У пам’яті виринули нещодавні події, коли хтось так само кликав її. «То не може бути вона!», — дівчина запустила пальці у волосся. Руки її продовжували тремтіти.

— Звідки воно взялося?

— Чому ти вибрала це місце для себе? — раптом спитала Зозуля.

— Я… не знаю, — розгублено відповіла Ляна.

Вона й не вибирала. Просто навмання вказала на ділянку на гугл картах татові. Той без зайвих питань наступного дня вирішив усю бюрократичну роботу і невдовзі право власності було в дівчини на руках.

— Значить, доля твоя така, — похитала головою баба. — Та знай, що то непросте село. Це місце сили. Проте чи буде та сила на добро, чи на зло, — вирішувати тобі.

Враз у сінях почулися звуки, схожі на ті, які Ляна чула у своєму будинку. Вона перелякано глянула на стару Зозулю. Та кивнула.

— Не бійся, вони сюди не зайдуть. То лише двоє лишилося, Катря та Петрик. Не змогла я їх врятувати, а тепер вже пізно.

Ляна глянула на зачинені двері. З-під них з’явилися тонкі бліді пальці. Вони обмацували підлогу, шкребли її, ніби намагалися вирити в глиняній долівці яму, аби пролізти всередину.

— Це вона! Вона! — закричала дівчина, підстрибуючи з лави. Вона ледь втрималася, щоб не вилізти на неї ногами.

— Ні, твоя чекає тебе вдома. Ти ще можеш її врятувати.

Ляна майже не чула бабу, паралізована жахом. У її вухах відлунювало пронизливе «Ма-а-амо!», заглушаючи решту звуків.

— Пусти-и-и… Пусти нас…

Дівчина переводила погляд з кістлявих дитячих мертвих пальців, які як хробаки нишпорили під дверима, на бабу Зозулю. Та, на відміну від Ляни, була спокійною. Вони витерла сльози краєм хустини і знову зітхнула.

— Не встигла я дати їм імена перед Богом, не накинула крижми на їхні маленькі тільця. От і ходять вони пів віку вже. Звикла я. Іноді говорю з ними. Я — по сей бік дверей, вони — по інший. Навіть рученьки їхні розрізняю. Он ті довші — то Петрусеві. Тонші й коротші — Катрусині.

Голос старої лунав спокійно та монотонно, та це ще більше вивело Ляну з рівноваги:

— Як ви можете сидіти?!

— А що робити? — повела плечем баба. — До світанку ще є час. Корову доїти рано.

— То може треба викликати священника? Хай посвятить хату, або що!

— Нічого то не дасть. Я поховала всіх своїх дітей. Хай Макар з Богом спочиває на тому світі, але то його вина. Не дав мені побавити жодної живої дитини. То скидала, то мертве родила. Як і ти.