Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

…Тамара відійшла від екрану, навіть не дочекавшись, поки текст закінчить бігти вгору. Їй були більш цікаві невеликі сірі двері двома метрами правіше від екрану. На них, написаний рівними лініями та чорною фарбою, виголошував: «Штовхати від себе», — що Тамара і зробила…

…В очі вдарили яскраві промені світла зі штучного неба, і запах, так, запах… Тут не було пилу. Тамара продовжувала гуляти по ніжній зеленій травичці, гладити кожен листочок красивих, а головне, живих, ЖИВИХ дерев. По невеличких галявинках скакали кролики, а на гілочках співали пташки, а десь там далеко водили хороводи люди в білосніжних одежинах. Підійшовши ближче, Тамара махнула їм рукою та привіталась. Вони ж також зовсім і не злякались, попідбігали до неї, почали дивуватись, торкатись, розпитувати про її маску-респіратор та одяг. А, точно, вони були без масок-респіраторів! Тамара могла бачити їх обличчя, губи, рот, ніс. Це були уно, найвища каста людей у суспільстві, вони жили у фальшивому раю, відрізані від зовнішнього світу, і зовнішній світ не знав про них. Зовнішній світ жив, працював, та й взагалі існував лише задля стабільного життя цих кількох сотень людей. Неважливо, наскільки погано живуть люди ззовні, головне, що ці кілька тисяч людей мають фальшивий рай.

Тамара не стала довго тут затримуватись, попрощалась з тим десятком уно, з якими встигла познайомитись, і попрямувала до виходу.

Зайшовши назад до кімнати з Аврамом, вона відчула лише, як холодне дуло револьвера з кістяною ручкою легенько торкнулось її потилиці...