Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Кирило не відповідав.

Я дивилася на екран телефона, де моє повідомлення все ще висіло без реакції, і відчувала дивну порожнечу. Зазвичай він відписував швидко – або жартом, або саркастичним коментарем, а тепер… тиша.

Може, зайнятий? Може, десь у справах?

Але ж я знаю Кирила. Його головна «справа» – контролювати моє особисте життя, навіть коли я цього не прошу. Тож куди він пропав зараз, коли я дійсно хотіла з ним поговорити?

Я зітхнула і відклала телефон.

Через годину, коли я вже встигла тричі змінити наряд для лекції про Фіцджеральда, він нарешті відписав.

Кирило: Ну нарешті! А то я вже думав, що моя місія агента Купідона повністю провалена.

Я фиркнула.

Я: Ще не вечір.

Кирило: Ти що, плануєш ще й вечірню програму?

Я: Ярослав запросив мене на лекцію в «Літері».

Кілька хвилин він не відповідав, а потім:

Кирило: І тобі не здається, що це вже трохи схоже на побачення?

Я задумалася. Ні, це ж просто лекція. Дружня зустріч.

Я: Це не побачення.

Кирило: Так-так, скажеш мені потім, як він на тебе дивився. ;)

Я закотила очі. Нічого він не розуміє.

«Літера» виявилася атмосферним місцем – простора зала, стіни, оббиті темним деревом, і величезні книжкові полиці, що сягали майже до стелі. У кутку грала джазова музика, що одразу створювала правильний настрій.

Ярослав чекав біля входу. На ньому була темна сорочка з підсуканими рукавами, і в ньому було щось… невимушене. Легкість, яка мене злегка дратувала, бо в мене самої в голові був хаос.

— Я хвилювалася, що запізнюся, — сказала я, хоча прибула хвилин на десять раніше.

— Ну, тепер я бачу, що ти відповідальна. — Він усміхнувся і підморгнув.

Я на автоматі поправила волосся.

— Що, як лекція виявиться нудною? — запитала я, коли ми зайшли всередину.

— Тоді знайдемо, як її покращити, — невимушено відповів Ярослав і вказав на столик у кутку. — Йдемо?

Лекція справді виявилася цікавою – спікер захоплено розповідав про життя і творчість Фіцджеральда, його складні стосунки з Зельдою і про те, як особисті драми письменника вплинули на його романи.

Я кивала, робила нотатки, але думками періодично поверталася до розмови з Кирилом. «Не побачення», казала я? То чому я так напружено стежу за кожним своїм словом і рухом?

Ярослав, здається, не відчував жодної напруги. Він уважно слухав лектора, а іноді кидав у мій бік короткі коментарі:

— Ось чому «Великий Гетсбі» такий трагічний… Ти читала?

— Так. Але більше люблю короткі оповідання.

— «Великий Гетсбі». Це така… розкішна меланхолія.

Я підняла брови.

— «Розкішна меланхолія»? Гарно сказано.

— Ну, я ж письменник.

Його усмішка змусила мене усміхнутися у відповідь.

Я спіймала себе на думці, що почуваюся… приємно. Легко. Якби Кирило був тут, він би точно сказав щось на кшталт: «Ага, ну так, це не побачення, звісно ж».

Я вирішила поки не думати про це.