Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Якщо б мені хтось сказав, що я так хвилюватимусь перед звичайною дружньою зустріччю, я б розсміялася й відповіла, що це дурниця. Ну ось, будь ласка. Дурниця у всій красі.

Перед виходом я стояла перед дзеркалом, аналізуючи свій вигляд так, ніби готувалася до світського рауту, а не до зустрічі з людиною, з якою вже кілька разів спілкувалася в реальному житті.

— Це просто кава, — повторювала я собі, змінюючи одну кофту на іншу.

Але мій внутрішній голос не вгамовувався: «А раптом він все ж таки сприймає це як побачення?»

Я стріпнула головою, взяла сумку і вирушила до «Атріуму».

Ярослав уже чекав біля входу, спокійно переглядаючи телефон. Коли побачив мене, привітно усміхнувся.

— Привіт! — Він сховав телефон у кишеню. — Ти не запізнилася.

— А я й не планувала, — підняла підборіддя, ніби це було моє життєве кредо.

— Що ж, це чудово. Готова до кави?

Я кивнула, і ми зайшли всередину.

Вибір кави зайняв приблизно п’ять секунд (Ярослав узяв американо, я — лате), а от з десертом вийшло значно складніше.

— Хм, брауні чи чизкейк? — я задумливо нахилила голову.

— Бери обидва, — запропонував Ярослав.

— Це звучить як випробування моєї сили волі.

— Гаразд, тоді я візьму брауні, а ти чизкейк, і ми можемо обмінятися, якщо захочеш.

Я з цікавістю глянула на нього.

— Ти завжди так знаходиш компроміси?

— Зазвичай так, — він знизав плечима. — Хоча інколи просто беру все, що хочу, і не переймаюся.

— Тобто ти та людина, яка ніколи не страждає через вибір?

— Саме так. Життя надто коротке, щоб стояти перед вітриною з тістечками й вагатися.

Я розсміялася.

Ми сіли за столик біля вікна. Я вже трохи розслабилася й більше не думала про те, як правильно сидіти чи що відповідати.

— До речі, — Ярослав зробив ковток кави. — Як ти взагалі прийшла працювати в книгарню?

Я усміхнулася.

— Ти питаєш так, ніби це щось дивовижне.

— Ну, не кожен мріє працювати серед книг.

— А ти?

— Я радше мріяв би про власне видавництво, але книгарня — це теж непогано.

Я підперла підборіддя рукою.

— Видавництво? А ти що, таємний письменник?

Він усміхнувся.

— Ні, просто люблю бачити, як книги стають частиною чиєїсь історії.

Я дивилася на нього, відчуваючи дивну легкість у цій розмові.

В якийсь момент, коли я намагалася акуратно розрізати чизкейк (що було неможливо через його ніжну консистенцію), вилка вислизнула з моїх пальців і з брязкотом упала на тарілку.

— Ой, — видала я розумний коментар.

Ярослав витримав паузу, а потім дуже серйозно сказав:

— Сподіваюся, ти так не їси, коли читаєш книгу.

Я закотила очі.

— Авжеж ні. Я з повагою ставлюся до літератури.

— Це добре.

Він хитро усміхнувся, і я не змогла стримати сміх.

Зустріч пройшла легко і невимушено. Коли ми вийшли з кав’ярні, Ярослав зупинився й подивився на мене.

— Було приємно поговорити не тільки про книги, — сказав він.

Я кивнула.

— Так, це було… приємно.

Він усміхнувся й зробив крок назад.

— Тоді до зустрічі?

— До зустрічі.

Я дивилася, як він відходить, і впіймала себе на думці, що ця зустріч справді була дружньою.

Але щось підказувало, що далі все може змінитися.