С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

— Серйозно? Потратити залишки енергії на чай? Принеси робочий генератор, дурепо. А краще два, — знову відзначився Фергус. Командир зробив вигляд, ніби нічого не чув.

Я прикусила губу Чому дивуватися? Шакс проговорився, що під час операцій свої ж можуть на рівному місці відібрати зброю і залишити зв’язаним. Про етичні постулати щодо командної роботи у ЗОХІ давно забули. Кожен сам за себе.

— Центр. На зв’язку «Двадцять восьмий». Код «505». Наші координати…

***

Муровскі від моєї допомоги тільки відмахнувся

— Це вже справа принципу, Теа. Або він,— кивнув на генератор. — Або я.

Планета наче насміхалася над непроханими гостями. На зміну негоді прийшли темрява і холод. Протирадіаційні термокостюми мало зігрівали, тож командир притягнув з дальніх відсіків ящик фраю, пропонуючи когось пом’янути, чим несказанно порадував Фергуса. Може, якби не командирська пов’язка, Тедельмін Хад і сам би знімав напруження таким способом, а поки лише закинув ноги на стіл і барабанив пальцями.

Фергус відкоркував одну з пляшок, сьорбнув з горла, після чого протягнув мені склянку з бурштиновим напоєм. Фрай востаннє я пила ще в Академії, після чого мене вивернуло. Напій з рук прийняла, тепер його треба непомітно кудись прилаштувати.

— Там! — Муровські влетів на борт і вхопився двома руками за склянку, ковтнувши пійло одним махом. — Там щось є! — кивнув на ілюмінатор.

Чоловіки прикипіли до скла, не зводячи очей з парних вогників, що нагадували світлячків. Зелених світлячків, які у нашій системі ніколи не водились. Істота тримала дистанцію, недвозначно заявляючи, що ми на чужій території.

— Ці засранці відправили нас на корм! Я знав! Знав, що ЗОХІ не спроста… — Фергус зірвався, схопив автомат і носився по кораблю як навіжений.

— Захлохни. Заважаєш думати, — гаркнув Хад на бійця і потягнувся за янтарним напоєм.

 Я відклала рацію подалі і накинула на пілота свій плед, затримавши руку в холодних пальцях значно довше, ніж потрібно. Муровскі, полякував, але обняв себе як останній панікер і тупцяв на місці.

— А що тут думати? Що думати, Хад? Якщо звідси не заберемось, наші кістки підуть на добриво. Я не хочу так помирати!

— Заглохни, заради всіх богів! І автомат постав на запобіжник, ще відстрелиш собі щось здуру. Муровскі, вимкни все, крім силового і йди відсипайся, — Хад потер обличчя. — Магді! Йдемо зі мною, допоможеш зібрати інструменти.

— Режим економії нас навряд врятує, — боєць повноцінно приклався до нової пляшки. Командир провів його до пункту управління вбивчим поглядом.

Ніч на РС-3021-10-05 триває близько трьох даорнських діб. По плану в цей час ми б мали розвантажитись і вирушати на Даорн. Натомість, всі робили вигляд, що сплять, поки представники місцевої фауни перевіряли на міцність обшивку корабля.

— Та що ж це за лайно? — першим не витримав все той же Фергус.

— Виглянь, заодно нам розкажеш, — почулось під боком.

Муровскі в своєму репертуарі. Холодні пальці виводили на моїй долоні закручені символи. Все-таки в економії енергоресурсів є свої переваги.

— Може вдвох сходимо? А, Шакс…— не вгавав блондин, а я тим часом дрімала на плечі пілота, вдихаючи рідний запах, змішаний з машинним маслом. — Муровскі! Як думаєш, то він? Щуп?.. Ти спиш, чи що?

Долоню стиснули до болю.

Мабуть, я відключилась, бо, протерши очі, не знайшла поруч кучерявої голови. Чоловіки зібралися біля бортового комп’ютера і тихо переговорювались, допиваючи запаси фраю.

— Чув, ця операція на особистому контролі міністра.

— Шакс, та твій міністр тільки видихне, якщо команда «Двадцять восьмого» тут передохне, — позитивне мислення Фергуса фонтанувало.

Про що вони? Спросоння мозок відмовлявся працювати, та й вмитись не завадило б.

— А що, Муровскі, думаєш, нас зібрали просто так? Я по дурості перестріляв половину квадрату, командира записали у старі маразматики.

Хад чимсь хруснув, і Фергус поспіхом прикусив язика. Навіть щуп перестав вивчати обшивку. Здавалося, видихни голосніше – корабель рване від напруги.

— А ти, Шакс? Чим ти нагрішив?

— Трахав дружину, тря, замміністра, — замість пілота відповів командир, відкриваючи чергову пляшку фраю. — Що? Думав, ніхто не знає?

— А дівку нащо нам підкинули?

— Спитаєш в Орен, чим вона їй насолила.

До сходу сонця лишалось п’ятдесят годин, принаймні так показував комунікатор, а зелених світлячків побільшало в рази. Нагрудний ліхтар тремтів, малюючи на стінах пречудні химери. Сон не йшов, але й зайнятись не було чим. Довіряти спостереження новобранцю Хад не ризикнув і вигнав відпочивати, щоб не стояла над душею.

— Шакс, чуєш?… Якщо нас не знайдуть. Пообіцяй… Пообіцяй, що вб’єш мене раніше, ніж це зроблять щупи.

— От дурне! — пробурчав Тедельмін Хад суїцидально налаштованому блондину. — Ми виберемося, Фергус, і нап’ємось до срачки, щоб мені провалитися,

Ледь тримаючись на ногах, командир пристебнув напівсонного бійця до сидіння і повернувся на позицію біля ілюмінатора. Підлеглому таке не сподобалось.