IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 12 . Тіні серед нас

Темрява здавалася живою. Кожен її відголосок, кожен рух в тіні міг приховувати щось страшне, незбагненне, чого не можна було зрозуміти. Девід відчував, як серце б’ється швидше, а думки плутались у голові, немов шторми. Його погляд слідував за тінями, що розтікаються по стінах, і він все більше відчував, що цього разу не втече.

 

Іларія стояла поруч, її постать була втоплена в темряві, як частина цього місця. Здавалося, що вона вже не була тією, хто раніше допомагав йому боротися з темрявою. Вона була не просто його любов’ю, а чимось більшим — це відчуття можна було порівняти з темною безоднею, яку він не міг осягнути.

 

— Чому ти все ще тут, Девіде? — її голос був спокійним, майже байдужим, але в ньому була прихована сила, яку він відчував ще на самому початку.

 

Він мовчав, спостерігаючи за нею. Її очі блищали червоним світлом, і він не міг відвести погляд. Що це було? Це не була Іларія, яку він знав. Це була темна сутність, затьмарена тими ж силами, що і сама темрява, в яку вони втягнулися.

 

— Ти не зрозумієш, — нарешті сказав він, голос його звучав далеким, втратити всі зв’язки зі світом. — Ти змінилася. І я змінився разом з тобою.

 

Іларія посміхнулась. Її посмішка була такою ж холодною, як сам цей світ.

 

— Це не ми змінилися, Девіде. Це місце. Воно змінило нас, як і все навколо.

 

Її слова пронизували його, викликаючи біль і тривогу. Але він не відводив погляд. Тінь над ними ставала дедалі густішою, і з кожним її рухом, кожним її шепотом здавалося, що темрява стає частиною його душі.

 

— Вже немає дороги назад, — продовжила Іларія. — Ти все ще намагаєшся знайти вихід. Але він вже не існує. Це наше місце тепер.

 

Девід відчув, як щось затискає його груди, і кожен подих став важким, мов тисяча каменів навалюється на його плечі. Як це сталося? Як все, чого вони шукали, тепер стало їхньою найбільшою загрозою?

 

Але ще не було часу на роздуми. Щось рухалося в темряві перед ними — велика постать, чия присутність змушувала повітря ставати ще важчим. Тіні скручувались і рухались, створюючи враження, що з кожним новим кроком щось наближається до них. Вони не були самі тут. І той, хто слідував за ними, був готовий до всього.

 

— Що це? — прошепотів Девід, відчуваючи, як його серце стискається від страху.

 

Іларія мовчала, її очі вже не мали того холоду, який вони несли раніше. Вони палали, як дві маленькі зірки в безкрайній чорній безодні. Її погляд був спрямований прямо в те місце, де все це починалося.

 

— Це те, що ти шукаєш, — відповіла вона холодно. — Це та сама сила. Та сама темрява, що вже давно проникла в наші душі.

 

З цією фразою темрява почала рухатись навколо них, немов величезний шторм, що накривав усе. Їхні кроки тепер були непевними, а повітря довкола здавалося насиченим тим, що не можна було описати словами.

 

Але Девід відчував, як все починає втрачати свою чіткість. Час і простір втратили значення. Він намагався захистити себе від цієї сили, але його власне тіло стало частиною її. Це було відчуття, ніби він став не просто частиною цього світу, а його самим серцем.

 

— Що нам робити? — запитав він, хоча вже знав, що відповіді не буде. Він почав розуміти, що їхній шлях вже не залежав від них.

 

Іларія повернулася до нього. її погляд був спокійним, але в ньому була печаль, що відчував він сам. Це була не просто темрява — це було те, що вже забрало їх.

 

— Нам треба зустріти це лицем до лиця, — сказала вона тихо. — І лише так ми можемо зрозуміти, що ми насправді є.

 

Девід зрозумів, що у цій темряві вони більше не були просто людьми. Вони стали частиною чогось більшого, чогось, що з’явилося давно і від чого вже не можна втекти. Темрява була не просто їхнім ворогом — це було те, що виросло разом з ними, те, що їх сформувало.

 

І коли постать в темряві наблизилась, Девід відчув, що більше не зможе вийти з цього світу живим. Але він був готовий. Що б не чекав їх попереду, він зустрінеться з цим. Разом з Іларією.

Темрява в кімнаті ставала важчою з кожною миттю, і здавалось, що повітря навколо сковує їх. Шум тіней змінювався, все більше перетворюючись на звуки, які відбивалися від стін, лунали як приглушений стогін і скрегіт металу. І хоча Девід і Іларія стояли один біля одного, вони більше не відчували захисту. Їхнє спільне перебування в цьому місці вже не давало втіхи — тут панувала тільки тиша, яка відгукувалась у їхніх серцях ще глибше, ніж будь-які слова.

 

Іларія знову подивилася на Девіда. Її погляд був холодним, але здавалося, що в ньому почав з’являтись біль, якесь внутрішнє роздвоєння, що тяжіло на її душі. Вона не була готова до того, щоб повернутися до цього місця, але вона не мала вибору. І саме ця невідворотність, те, що їм доведеться залишити частину себе тут, лякала її найбільше.

 

— Все, що ми шукаємо, уже з нами, — сказала вона тихо, так, що її голос відлунював у тіні, яку створював цей світ. Вона зробила крок до темної постаті, що тепер стояла перед ними, її очі не відриваючись від нього.

 

Девід не міг відірвати погляд від цієї постаті. Вона була схожа на людину, але її обриси постійно змінювались, мов хмара, що змінюється на очах. Час від часу, здавалось, що вона набуває форми якихось стародавніх істот, яких він бачив тільки в кошмарах. І той погляд, який вона посилала на них, був холодним і пронизливим, як лезо ножа.

 

— Ти зрозумієш, що це не просто гра, — сказав Девід, намагаючись зібратись, хоча його голос здригався. — Це… це все справжнє. Це не просто прокляття. Це — ми.

 

Іларія зробила ще один крок уперед, наближаючись до темної постаті. Вона зупинилась, дивлячись на неї із серйозним виразом обличчя. Її очі тепер не були такими холодними, як раніше — в них можна було побачити біль, що виривався з глибини її душі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍