Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

за жорстокість, за відчай, за жах, що сама пережила і сама ж спричинила. Шукала забуття від того, що скоїла. Шукала розплати.　

Лише одного не здатна була мати — прощення, бо ж змусила себе забути про скоєне.　

Дивилася вона на Ярого — діва, жінка, стара — і здалося йому, що от-от дозволить собі згадати, от-от визнає. Певно, й сама не усвідомлювала, що з лівого її ока викотилася дрібна, ледь помітна сльоза, поповзла щокою.　

Торкнулася її Брамниця чорним мізинцем, стерла недбало. Сказала:　

— Гарну загадку загадав ти мені, любий. Кручену, верчену, копчену, перчену. Твоя взяла: цієї ночі ти виграв, я програла. Кажи, чого хочеш від мене — та спершу добре поміркуй.　

Хотів подивитися на Уляну Ярий, усміхнутися, підбадьорити — не насмілився. Дивився на Брамницю, очей не відводив.　

Промовив тихо:　

— Багато не проситиму. Подаруй мені тільки хруща-жаринку з твого мішка і галузку з твоєї мітли.　

Уважно поглянула на нього хазяйка. Сказала:　

— Як просиш — то й матимеш. Один хрущ і одна галузка — твої, солоденький. Хай вони тебе потішать.　

Промовивши це, вона підвелася — висока, велична, вікова.　

— Попоїли, — промовила, — погралися. Тепер час попаритися та й до сну. Ти виграв, солоденький — тобі першому й паритись. Лізь у пічку!　

Відмовився Ярий: сказав, що родом він з півночі й не знає, як це — паритись у пічці. Попросив пані Брамницю показати приклад.　

Та засміялася, ляснула себе по стегнах. Легко скинула з себе спідницю, скинула сорочку. Стала перед ними — така сліпучо біла, аж довелося примружувати очі.　

Височіла вона перед ними — панна, пані, стара — у всіх трьох своїх віках водночас, мінлива, лукава й невблаганна.　

Потім підморгнула Уляні, вправно стала на припічок, а звідти ногами вперед полізла просто в челюсті.　

Залізла так, що назовні стирчала тільки голова. Волосся звисало вниз, наче тонке посохле коріння.　

— Трохи бризни з глека, любонько, — попросила вона. А як від розжареної черені пішов пар, зойкнула — та не від болю, від задоволення. Повела плечима, вмощуючись зручніше, засовала десь у глибині ногами.　

Зашепотіла-заспівала хрипким голосом:　

— Покачаюся, поваляюся,

Кісточками повтішаюся.

Кісточками повтішаюся,

Змоложуся й прогуляюся　

Та й за кимось поганяюся —

В полюванні повправляюся!

Ярий перезирнувся з Уляною, яка й досі була бліда, але трималася добре. Поглядом вказала на ціпок із черепом пугача, що стояв у кутку. Очниці черепа, як і раніше, тьмяно світилися, навіть тепер, коли пані Брамниця лежала із заплющеними від насолоди очима.　

Ярий зрозумів її без слів. Кивнув, вказав так само, одним поглядом, на затулку.　

Пані Брамниця лежала горілиць з усмішкою на вустах. З пічки досі вихлюпувалося золоте, гаряче світло. У тому світлі шкіра хазяйки ставала прозорою, і під нею виднівся темний череп з гострими, звірячими зубами, і сяючий камінь, що ховався в лобі, під третім її оком.　

— Жаринка і галузка, — тихо мовила вона. — А міг же попросити, щоб підказала, як звідси вийти. Чи навіть щоб вивела. Та ж ні — віддай вам хустинку, гребінець, ляльку, коника іграшкового, глечик… Наче вони врятують від моїх дітей. Наче…　

Тут Уляна з Ярим ще раз кивнули одне одному — і взялися до діла.　

Ярий вхопив ціпок і вгатив пугачевим черепом по стіні так, що той розлетівся на друзки.　

Далі скочив до пічки, де Уляна вже підняла затулку й хотіла була заштовхнути пані Брамницю вглиб.　

Вивернула та голову — потилицею вгору, підборіддям униз — і глянула на них дикими, невситимими очима.　

— Сміливці, — сказала. — Це добре. Діткам з вами буде цікавіше.　

Останні слова пролунали глухо, уже з-за затулки, яку Ярий з Уляною вдвох вставили-таки в челюсті. Потім Ярий підпер її ціпком і впевнився, що вибити його буде не просто.　

Вони забрали галузку з мітли і вкинули у Перевізників глечик одного з золотих хрущів, що лишилися в мішку Брамниці. Уляна накрила глечик хустинкою і обв'язала червоною ниткою, а Ярий поклав галузку собі в мішок — та й рушив до дверей.　

— Зажди! — гукнула йому Уляна.　

Вони обоє мимохідь озирнулися на пічку. Хоч було там напевно гаряче, пані Брамниця мовчала. Тільки ледь чутно скреготав об залізо палець — той, недомитий, із довгим нігтем.　

Уляна підійшла до Ярого впритул, прошепотіла у вухо:　

— Пам'ятаєш, що казала Лисиця? Не виходити тими дверима, що в них зайдемо.　

— То як ми повернемось?　

Вона тільки головою похитала:　

— Якщо з двох доріг одна для нас закрита, а на другій чатує небезпека… вихід очевидний, хіба ні? Та чи впорається твій заклятий меч…　

Не договоривши, вона вказала на вікно, під яким чекали постаті з голодними очима.　

Ярий на те нічого не відповів. Узяв з підлоги мішок, труснув ним як слід. Золоті хрущі в мішку загули-задзижчали та засяли ще яскравіше.　

— І без меча упораємось, — сказав Ярий тихо. — Ти тільки глечик не загуби, а про інше я подбаю.　

Пройшли вони крізь завісу. Стрічки зашурхотіли їм услід, а гребінці й розписані шкаралупки застукали, заклацали навздогін. Загукали:　

— Тікай, братику! Тікай, сестричко! Нас уже не врятуєте — про себе подбайте!　

Не встиг Ярий і оком змигнути — опинилися вони на схилі пагорба. Озирнулися, та не побачили хатинки, лише старий, попечений блискавкою стовбур дуба. Під дубом стояли й сиділи всі ті, хто зазирав до вікон: ходуни й зубани, белькотуни і стригунці, і гулячки, і джиґунці з жевжиками.　

Сиділи і вдивлялися у довгу, глибоку щілину, що розтинала стовбур надвоє. Наче у вікно дивилися.　

Однак за мить усі страччата розвернулися й повільно посунули до Уляни з Ярим — хто на двох, а хто й на чотирьох.　

Повела Уляна Ярого тією стежиною, якою ходила по воду для пані Брамниці. Ліс навкруги стояв мертвий і німий. Чорна кора відлущувалася, падала під ноги, злипалася з чорним листям. Йшли повільно, щоб не послизнутися, трималися одне за одного.　

Що вище сходили вони, тим ближчим ставало низьке, сіре, запнуте хмарами небо — і тим сильніше тремтіла земля в них під ногами. А як стати та прислухатися, чути було з глибин пагорба притлумлене гарчання, поцокування пазурів і брязкіт ланцюгів.　

Гукнув тоді з меча Гаґбард Ратиця:　

— Стережися, брате! Якщо хорти Брамниці запам'ятають ваш запах — знайдуть, хоч би в якому зі світів ви ховалися!　

Як дійшли Ярий з Уляною до вершини, зупинилися, щоб віддихатись. Побачили, що далі лежать ще два пагорби, один від одного вищий; а що за ними