Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Храм ще здригався від відлуння її крику. Темрява, яку вона щойно розірвала, не зникла остаточно — вона ховалася в тріщинах, у її думках, у її минулому.

Еліана повільно підняла голову й поглянула на Кассіана.

— Ти хотів, щоб я це побачила? — її голос був крижаним.

— Хотів, щоб ти це прийняла.

Він зробив крок до неї, але Рейвен миттєво витягнув меч і встав між ними.

— Не рухайся.

Кассіан зітхнув, склавши руки на грудях.

— Ах, вічний захисник. Але ти ж розумієш, що вона більше не та, ким ти її знав?

Еліана заплющила очі.

Картини з минулого продовжували палахкотіти в її голові: кров на її руках, очі чоловіка, якого вона зрадила, і слова, що ніколи не повинні були бути сказані.

Ким вона була?

Що в ній було справжнім: світло чи тінь?

— Я не та, ким була тоді, — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для когось іншого.

— Ти можеш себе переконувати скільки завгодно, принцесо. Але темрява завжди повертається.

Кассіан знову простягнув руку.

— Йди зі мною. Разом ми відродимо все, що було втрачено. Ти більше не будеш розгубленою дівчиною. Ти станеш тим, ким маєш бути.

Еліана відчула, як її охоплює страшна спокуса.

Темрява не здавалася чужою.

Вона не просто існувала в її минулому — вона була її частиною.

— Не слухай його, Еліано. — голос Рейвена змусив її здригнутися.

Вона глянула на нього — в його очах був страх.

Не перед Кассіаном.

Перед нею.

— Ти не мусиш обирати темряву. Все можна змінити.

Кассіан усміхнувся.

— Все можна змінити? Правда?

Він зробив знак рукою — і храм затремтів.

Статуї почали розсипатися, немов від доторку часу, а стіни покрилися тріщинами.

Із тіней з’явилися постаті.

Знайомі постаті.

Ті, кого вона колись знала.

Ті, кого вона колись вбила.

Їхні очі горіли, немов свічки, і вони простягали до неї руки.

— Принцесо… Ти нас покинула…

— Ти зрадила…

— А тепер відмовляєшся від того, ким є?

Еліана задихнулася.

Їй здалося, що повітря стало надто густим.

Вона бачила їх. Чула їх.

Але що було ілюзією?

— Вибір за тобою, Еліано. — голос Кассіана був майже ніжним. — Світло чи тінь? Минуле чи майбутнє? Правда чи брехня?

Вона стояла між двома світами.

Один обіцяв спокій, інший — силу.

Один обіцяв любов, інший — владу.

Якщо вона зробить крок уперед — повернення не буде.

Вибір мав бути зроблений.

Тільки от… чи справді він був її?

Еліана відчувала, як серце стискається від болю. Два шляхи лежали перед нею — один огорнутий темрявою її минулого, інший несміливим проблиском світла, яке вона колись втратила.

Кассіан дивився на неї, простягаючи руку. Його темрява обіцяла силу, владу, розуміння.

Рейвен стояв поруч, тримаючи меч, але його очі благали її не йти.

— Ти сама повинна вирішити, хто ти.

Його голос був сповнений відчаю, але й віри водночас.

Тіні навколо оживали, розмиваючи межу між минулим і теперішнім. Постаті, що постали перед нею, шепотіли:

— Прийми нас…

— Ти наша…

— Ти не можеш втекти…

Еліана здригнулася.

Ці голоси були правдою чи лише відлунням її власного страху?

Вона глянула на Кассіана.

Його обличчя було спокійним, впевненим. Він не сумнівався в тому, ким вона є.

— Я не твоя.

Її голос пролунав рішуче.

— І більше ніколи не буду.

Кассіан нахилив голову, немов розчарований батько.

— Ти шкодуватимеш про це, принцесо.

Він зробив крок назад.

Тіні навколо завирували, закручуючись у вихор. Постаті, що стояли перед нею, почали зникати одна за одною, розчиняючись у мороці.

— Ти більше не побачиш мене… поки сама не покличеш.

Його слова були останнім, що вона почула, перш ніж все зникло.

Храм був порожнім.

Тільки зруйновані стіни й тиша, що нависла важким покривалом.

Рейвен підійшов до неї, торкнувшись її плеча.

— Ти зробила вибір.

Вона кивнула, відчуваючи спустошеність.

— Але що тепер?

Рейвен глянув на неї серйозно.

— Тепер ми будуємо нове майбутнє.

Вона востаннє глянула на темний силует храму.

Колись він був місцем її минулого.

Але тепер вона йшла вперед.

Кінець.

Кінець