Джордж Мартін - Танок драконів

— Сходимо, м’лорде, дякуємо,— озвався старший за віком гвардієць.

— Якщо наші кляті руки доти не відмерзнуть,— докинув молодший, видихаючи білу пару.— А я колись гадав, що в Дорнському Прикордонні холодно. Хіба я тоді знав!

«Не знав,— подумав Джон,— і я так само не знав».

Піднімаючись гвинтовими сходами, на півдорозі він зустрів Семвела Тарлі, який спускався донизу.

— Ти від короля? — запитав у нього Джон.

— Мейстер Еймон відіслав мене до нього з листом.

— Зрозуміло,— озвався Джон. Деякі лорди доручають своїм мейстрам читати листи й потім переказувати їм зміст, але Станіс завжди сам ламав печатку.— І як Станіс його сприйняв?

— Якщо судити з його обличчя, він був не надто втішений,— прошепотів Сем.— Мені не можна про це говорити.

— То не говори.

Цікаво, подумав Джон, котрий з батькових прапороносців відмовився присягнути королю Станісу цього разу. «Коли йому присягнула Картвердь, він одразу про це всім розповів».

— Ти вже подружився зі своїм довгим луком?

— Я знайшов добрий посібник зі стрільби,— нахмурився Сем.— От тільки не виходить, як по писаному. Лише водянки натираю.

— Тренуйся. Якщо темної ночі з’являться Чужі, нам на Стіні може знадобитися твій лук.

— Ой, сподіваюся, не знадобиться.

Під королівською світлицею теж стояли вартові.

— До його світлості не можна зі зброєю, мілорде,— сказав сержант.— Віддайте меча. І кинджали також.

Джон знав: протестувати марно. Отож він віддав зброю.

У світлиці було тепло. Біля вогню сиділа леді Мелісандра, на тлі блідої шкіри на шиї виблискував рубін. Якщо Ігритта була поцілована вогнем, то червона жриця сама була вогнем, і коси мала криваво-полум’яні. Станіс стояв за грубо обтесаним столом, за яким колись обідав Старий Ведмідь. На столі була розстелена велика карта Півночі, намальована на потертому шматку шкіри. Один край притискала лойова свічка, а другий — сталева латна рукавиця.

Король вбрався в пояркові бриджі та стьобаний камзол, та все одно видавався скутим і неповоротким, наче він у кірасі й кольчузі. Шкіру він мав бліду і грубу, а борідку таку коротку, наче намальовану. Від волосся на голові залишився тільки обідок понад скронями. В руці король тримав пергамент зі зламаною печаткою з темно-зеленого воску.

Джон опустився на одне коліно. Станіс, нахмурившись до нього, сердито потрусив пергаментом.

— Підведися. Скажи мені: хто така Ліанна Мормонт?

— Одна з доньок леді Мейдж, сір. Наймолодша. Названа на честь сестри мого лорда-батька.

— Щоб завоювати прихильність твого лорда-батька, не сумніваюся. Знаю я правила цієї гри. І скільки років цьому клятому дівчиську?

Джон на мить замислився.

— Десять. Або близько того, це не має значення. Можна мені дізнатися, чим вона образила вашу світлість?

Станіс прочитав з листа:

— «Ведмежий острів не визнає іншого короля, крім короля на Півночі, прізвище якого СТАРК». Десятирічна дівчинка, кажеш, а вона має нахабство гудити свого законного короля,— провадив Станіс. Його коротенька щетина темніла на щоках, мов тінь.— Але тримайте цю новину при собі, лорде Сноу. Картвердь зі мною, а більше людям знати непотрібно. Не дозволю, щоб ваші брати пліткували про те, як мене обплювало це дівчисько.

— Як накажете, сір.

Джон знав, що Мейдж Мормонт поїхала на південь разом з Робом. До війська Юного Вовка приєдналася і її старша донька. Навіть якщо вони обидві загинули, в леді Мейдж є й інші доньки, а в декого з них уже є і свої діти. Чи вони також поїхали з Робом? Леді Мейдж точно мусила залишити вдома когось зі старших дівчат за каштелянку. Джон не розумів, чому Станісу відписувала Ліанна, а ще не міг не замислитися, чи не була б відповідь зовсім іншою, якби лист був запечатаний деривовком, а не коронованим оленем, і підписаний Джоном Старком, лордом Вічнозимським. «Але запізно вже. Ти зробив свій вибір».

— Ми розіслали чотири десятки круків,— поскаржився король,— а у відповідь отримали або відмовчування, або відкритий опір. Обов’язок кожного вірнопідданого — присягнути своєму королю. Однак усі прапороносці твого батька, за винятком Карстарків, відвернулися від мене. Невже єдина чесна людина на Півночі — це Арнольф Карстарк?

Арнольф Карстарк — дядько покійного лорда Рикарда. Коли його племінник із синами поїхав на південь разом з Робом, він залишився за каштеляна, й саме він перший відгукнувся на вимогу короля Станіса присягнути йому на вірність, виславши з круком запевнення у своїй відданості. «Карстарки не мають вибору»,— міг би сказати Джон. Рикард Карстарк зрадив деривовка і пролив кров левів. Тепер олень — єдина надія Картверді.

— В такі бентежні часи, як тепер, навіть чесні люди не мають певності, в чому полягає їхній обов’язок. Ваша світлість не єдиний король у нашій державі, який вимагає присягнути йому на вірність.

Тут ворухнулася леді Мелісандра.

— Скажіть-но мені, Джоне Сноу... де були всі ті королі, коли дикуни штурмували Стіну?

— За тисячі льє звідси, глухі до наших потреб,— озвався Джон.— Я про це не забув, міледі. І не забуду. Однак батькові прапороносці мають захищати своїх жінок і дітей, а ще простолюд, який може загинути, якщо вони зроблять неправильний вибір. Його світлість вимагає від них забагато. Дайте їм час — і ви отримаєте від них відповідь.

— Отаку відповідь? — Станіс зім’яв у кулаці Ліанниного листа.

— Навіть на Півночі люди бояться гніву Тайвіна Ланістера. Та й з Болтонами ніхто не хоче ворогувати. В них на гербі невипадково опинився облуплений чоловік. Північ виступила за Роба, проливала з ним кров, помирала за нього. Напилася горя і смерті, а тепер приходите ви і вимагаєте служити вам. Як можна звинувачувати їх за неохоту? Пробачте, ваша світлосте, але багато хто бачить у вас просто ще одного приреченого самозванця.

— Якщо його світлість приречений, то і ваше королівство теж приречене,— сказала леді Мелісандра.— Пам’ятайте про це, лорде Сноу. Перед вами стоїть єдиний справжній король Вестеросу.

— Як скажете, міледі,— з незворушним, як маска, обличчям відгукнувся Джон.

— Ти на словах заощаджуєш так, наче то — золоті дракони,— пирхнув Станіс.— Цікаво, скільки золота вже наскладав?

— Золота? — («Це отаких драконів хоче збудити червона жінка? Золотих?») — Податки ми збираємо натурою, ваша світлосте. Варта багата на ріпу, але бідна на гроші.

— Саладора Саана ріпа не задовольнить. Мені потрібне золото чи срібло.

— Тоді вам у Білу Гавань. Це місто не зрівняється зі Старгородом чи Королівським Причалом, однак це жвавий порт. Лорд Мандерлі