Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

присвячено жодної помітної наукової праці. Що ж до історії політичної думки, то есе Юліана Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки” (Львів, 1922) є лише начерк, хоч і блискучий; до того ж він завершується 1870-ми роками. Інші праці з історії української літератури, історіографії та філософії, такі, як прекрасне дослідження Дмитра Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” (Прага, 1931), мають загальний характер і тільки почасти стосуються нашої теми. Основоположне значення мають першоджерела -твори українських соціологів і публіцистів, а також програми й заяви політичних партій та рухів. Однак досі не видано збірників праць таких видатних представників української політичної думки, як Михайло Драгоманов і Вячеслав Липинський, тому дослідник змушений шукати першодруків, не завжди легкодоступних. За невеликими винятками, майже неопубліковані також документи, що стосуються ідеології й діяльності українських партій та інших політичних організацій.

Такий незадовільний стан справ є наслідком несприятливих умов. До першої світової війни, з історичного погляду, XIX ст. було ще сучасністю і тому не надавалося до безстороннього наукового дослідження. За царату потрібна була обережність, щоб уникнути втручання влади Багатонадійним видавався початок вивчення історії суспільних рухів і думки в радянській Україні у 1920-ті роки, але наступ сталінізму ті паростки знищив. Після тридцятилітньої перерви дослідження в цій сфері були в УРСР нещодавно відновлені, хоч у скромних масштабах і дуже несміливо. Вийшли збірники праць, наприклад “З історії філософської думки на Україні” та “З історії економічної думки на Україні”. Однак більшість статей не відзначається високою якістю. Особливо прикрий той факт, що, за невеликими винятками, Академія наук та інші наукові установи УРСР майже не друкують оригінальних праць українських суспільних мислителів, філософів, істориків, економістів з-перед 1917 р., навіть тих, що мали офіційні ярлики “революціонерів-демократів” та “прогресивних”. Таким самим був підхід до документів, що стосувалися історії політичних рухів. У цьому плані вражає відмінність між Росією і Україною. Наприклад, праці дореволюційних немарксистських російських істориків Соловйова та Ключевського перевидано масовими тиражами; російські наукові інституції без будь-яких докорів сумління друкують мемуари царських державних діячів, таких, як Валуєв чи Вітте, не кажучи вже про численні видання документів і дослідницьких праць про революційні рухи в Росії XIX ст. Складається враження, що комуністичний режим не сприяє науковим дослідженням, які могли б посилити в українському суспільстві свідомість інтелектуального зв’язку з минулим.

Маємо певні підстави вважати, що цінні недруковані матеріали з дореволюційної історії політичних рухів і суспільної думки в Україні й досі сховані в радянських архівах. За царату, особливо до 1905 р., через несприятливі умови багато трактатів, памфлетів, меморандумів, сатиричних віршів розповсюджувалися тільки в рукописах, так і не потрапивши до друку. Плекаймо надію, що колись такі матеріали стануть доступними, й історія новітньої української суспільної думки постане в новому світлі - як розвиток ідей, більш тяглий, всебічний і послідовний, аніж це видається тепер.

ЧОТИРИКОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА

Розвиток новітньої української суспільно-політичної думки не можна правильно зрозуміти, якщо розглядати його як просту лінійну послідовність. Цієї помилки часто припускалися українські автори, які, чітко пов’язуючи себе з певним напрямом або школою, подавали її як провідну, заперечуючи обгрунтованість і законність інших напрямів в інтелектуальній історії нації.

Така упередженість передусім виявляється в тому, як різні автори підходять до історії української революції 1917-1921 років. Для однієї групи авторів єдиним правдивим виявом волі українського народу була Українська Народна Республіка, тобто влада, що її представляли по черзі Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. За іншою інтерпретацією “справжня” українська держава існувала лише під час Гетьманату 1918 р., очоленого Павлом Скоропадським. Існує ще й третя школа, для якої єдиним законним виразником інтересів українських трудящих мас, робітників і селян, був уряд радянської України. Кожна з трьох шкіл намагається монополізувати історію української революції (принаймні в позитивному та конструктивному плані), водночас галасливо ганячи суперників. Неадекватність таких однобоких підходів очевидна: історія української революції - це сумарна дія сил, що діяли серед українського народу в ті роки. Це зауваження треба розглядати також у широкому контексті історії новітньої української суспільно-політичної думки.

Основне евристичне припущення цієї праці таке. Розвиток новітньої української суспільної думки треба розуміти не як єдиний потік, а радше як процес, що охоплює кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов’язаних і взаємозалежних, напрямів. Сумлінний дослідник зобов’язаний, не зважаючи на свої симпатії, не віддавати перевагу якомусь одному напрямові, а намагатись осмислити всі, беручи до уваги позитивний внесок і хиби кожного.

Запропонований підхід можна проілюструвати прикладами з історії інших країн. Від XVII ст. у політичній думці Англії панували такі протилежні течії, як кавалери та круглоголові, торі та віги, консерватори та ліберали й, нарешті, консерватори та лейбористи. У німецькій історії XVIII-XIX ст. виявляємо протистояння католицької Австрії і протестантської Пруссії, кожна з яких заявляла, що представляє “справжню” Німеччину. У Франції XIX ст. паралельними напрямами були легітимізм, орлеанство, бонапартизм, республіканство та соціалізм, жоден з яких не можна вважати за більш французький, ніж інші.

У новітній українській суспільно-політичній думці можемо виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. Перші два неподільно панували до першої світової війни, а два останні виникли після революції. Ці чотири напрями можна класифікувати двома способами: з одного боку, народництво й комунізм як “ліві”, а консерватизм та інтегральний націоналізм - як “праві”; з другого боку, народництво й консерватизм пов’язує те, що обидві ці течії плюралістичні, тоді як комунізм та інтегральний націоналізм поділяють тоталітарний світогляд. Це показано нижче на схемі.

ЛІВИЙ ПРАВИЙ ПЛЮРАЛІЗМ Народництво Консерватизм ТОТАЛІТАРИЗМ Комунізм Націоналізм

Запропонований чотирикомпонентний поділ може правити за “орієнтувальну карту” для того, хто не хоче заблукати у лабіринті політичних рухів і шкіл суспільної думки на Україні. Цей поділ, однак, умовний, бо кожний із чотирьох основних напрямів обіймає -або у хронологічній послідовності, або одночасно - кілька партій, фракцій і груп, а також різноманітні відтінки поглядів. Українське політичне життя часто було обтяжене схильністю до надмірної фракційності, проте це більше стосується середньо-східної України, ніж Західної, бо царський уряд, принаймні до 1905 р., не давав українському народові можливості для вільного громадянського самовираження, яка існувала за конституційної влади в Австрії. Внаслідок цього політичний рух на підросійській Україні був загнаний у підпілля і складався лише з маленьких неформальних гуртків та окремих політичних групок, між якими часто не було контактів. Тим більше це стосується радянських