Віктор Петров (Домонтович) - Дівчина з ведмедиком

і урочисто Зина проголошує останню новину: — я хочу почати вчити китайську мову! Я написала папі, й він мені обіцяє прислати книжок з Москви, що їх там дістане, і пише, що в "Міжнародній книзі" замовив мені англійські книжки. Допоможіть, милий Іполіте Миколайовичу, знайти в Києві якогось китайця, щоб учитися китайської мови...

— Учителя знайти не важко, та це, на мою думку, безглуздя, чиста фантазія.

Але Зина палко обороняється:

— І не фантазія, і не безглуздя! Я вирішила! Цілком серйозно-Книжку про барикади Кантона я писатиму. А Вам, коли Ви одружитесь з Лесею, пришлю з Китаю з найкращої порцеляни чайний сервіз, і Ви зможете його поставити в шафі поруч з бабусиною бонбоньєркою...

Здається, з цього часу й пішла ця, узаконена Зиною, фраза: "Коли Ви одружитеся з Лесею".

Ми підходимо до будинку Тихменєвих. Джек, побачивши, що прогулянка закінчується, не витримує своєї власної поважности. Поважність йому обридає. Він хоче настояти на свойому, щоб його таки відпустили побігати. Досі він робив спроби потягти Зину за собою, подужати її, тепер він міняє тактику й робить спроби раптово стрибнути, щоб вирватись.

— Джек, підлий собако! Дарма! Не вирвешся!..

Зина швидко намотує ремінь, хапає дога за ошийник і з силою притискає голову. Перемога лишається на Зининому боці. Джек скавучить і махає хвостом: він визнає свою поразку.

Тепер йому лишається тільки покірно благати. Джек починає гавкати: він умовляє.

— Ні, ні, ні, не пущу. Йди, куди сказано... Можеш не гавкати.

Коло парадного Джек робить останню спробу: він лягає на землю

і входити в парадне не хоче. На всі Зинині умовляння він лежить і не ворухнеться. Зина натягує ошийника і з зусиллями втягує пса в двері.

— До побачення!

— До побачення!

Двері грюкають.

VII

1

Катер м'яко підійшов до пристані; вода розбіглася дрібними струмками, покрилась, шумуючи, кругами білої піни, закипіла. Матрос на пристані, нагнувшись вперед, легко підхопив кінець кине-ного з катера канату. Катер пришвартувався, загуркотіли сходні. Я, у великих рогових окулярах, сірому літньому пальті з новеньким шкіряним чемоданом і жовтим баульчиком в руці, вискочив один з перших.

На пристані мене чекали Леся й Зина. Ми зустрілись дуже привітно; хоч, правда, Зина, обдивившись мене з ніг до голови, не втрималась, щоб не сказати:

— Хто б міг подумати, що минулого року І політ Миколайович ходив у розбитих окулярах, перев'язаних ниточкою. Тепер він має вигляд справжнього англійця. У рот би люльку ще... Ні, коли б він не був закоханий, Лесю, в тебе, я б могла його покохати.

— Завжди ти говориш якісь дурниці, — відповіла Леся. — Іполіт Миколайович ні в тебе, ні в мене не закоханий. Він надто серйозна людина, щоб цікавитись такими дівчатками.

Зина нічого не відповіла, а може, й відповіла, та я не почув, бо мене з галасом і криком оточили татарчата, пропонуючи свої послуги, сперечаючись між собою і вириваючи з рук чемодан, баул, палицю.

2

З татарчатами справу полагоджено: один несе чемодан, другий баул, третій палицю.

їхавши до Криму, я мав намір улаштуватись у тому ж готелі-пансіоні, де оселились і Тихменєви, які приїхали місяцем раніше, але турбувався, що може через наплив курортної публіки прий-деться шукати кімнати деінде.

Я переказую свої сумніви, але Зина й Леся заспокоюють мене. Вони розповідають, що в їхньому готелі є вільні кімнати, що Марта Борисівна годує добре, що мешканців мало і в готелі панує тиша й спокій.

Влітку року 1924-ого курупрівські готелі на південному узбережжі Криму стояли порожні. Навіть на серпнево-вересневий виноградний сезон з'їзд був не дуже значний.

Без ніяких перешкод і труднощів за 135 крб. місячної платні я одержав кімнату з повним пансіоном у тому ж готелі, де мешкали й Тихменєви.

З

Після душної ночі прокидаюсь вранці спітнілий, розморений і каламутний. Скидаю з себе простирадло, що ним замість ковдри був укритий, сідаю на ліжку й дивлюсь на годинника: початок сьомої... Час вставати.

На стільці коло ліжка: бритва, мило, дзеркальце, пара листівок, стара газета, гуталін для черевиків, свічка, сірники, щітка, тюбетейка, хемічний олівець, на м'ятому шматку газетного паперу — виноград. Я одриваю декілька ягод, але прив'ялий за ніч виноград не освіжає й не дає втіхи.

Вікно, затягнене марлею від москітів, лишається на ніч одчиненим, та густа марля не пропускає подуву повітря. Треба відчинити друге вікно. Я встаю, повертаю ручку шпінгалета й відчиняю вікно. Чотирикутник вікна, як біла рамка для зелено-синього пейзажу: на синьому небі вирізьблено чорний конус кипариса і верхів'я темно-зеленого кедра. Віти не ворухнуться: день обіцяє таку ж спеку, як і вчора, і позавчора, і всі ці дні з самого мого приїзду.

Стоячи коло вікна, я роздивляюсь той різний гамуз, що зібрався в мене на лутці і що його збирають усі, приїхавши до Криму: камінці різної барви та розміру, шишки з кедра, лавро-вишневі ягоди, олеандрове листя, гірські едельвайси, бліді квіти, ніби притрушені порохом, принесені з останньої прогулянки на Яйлу; смокви, які мають неприємний смак бур'яну; їх купили, щоб покуштувати і, не доївши, кинули. Тепер вони в'януть на вікні, поки покоївка геть не вимете їх вкупі з усім іншим.

Знизу від пристані доноситься гудок пароплава: катер з Ялти рушає на Алупку. Пів на сьому, треба йти брати душ.

Душ улаштовано за садком під схилом гори в колишній оранжереї. В тіні стін, викладених з вапняку, ще холоднувато, на сонці вже відчувається спека. Тихо. По гальці і в щілинах вапнякових стін, порослих диким виноградом, що рожевіють у променях ранкового сонця, пробігають сірі й зелені ящірки, іноді без шороху просковзне гнучка маленька гадючка.

Я розкладаю на лаві рушник, мило, зубний порошок, червону губку; роздягаюсь, відкручую кран рурки й слухаю, як краплі з дзвінким прозорим дзвоном падають на дерев'яну настилку. Я простягаю