Віктор Петров (Домонтович) - Дівчина з ведмедиком

чи не одержали листа від Олександра Владиславовича? Розмовляючи, ми трохи постояли на розі коло скверика.

Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропонував провести її. Ми пішли.

Ми рушили, але Джек з того невдоволений. Він не хоче йти, він хоче бігти, а тому з усієї сили тягне Зину вперед.

Зина загрожує Джекові:

— Джек, кинь тягнути. Йди спокійно! Вдруге я братиму бич і битиму тебе за твою неслухняність.

Погрози впливають на Джека. Він обертається до нас і, широко роззявляючи пащу, починає переконливо гавкати: він не хоче, щоб його били.

— А, ти не хочеш!.. Ну, то йди добре!

На хвилину дог утихомирюється, і йде урочисто й певно, не звертаючи навіть уваги на фокстер'єра, що, пробігаючи повз нього, робить спроби завести з ним знайомство.

Джек іде спокійний і поважний: хіба ж може статися, щоб такого поважного пса били?! Він іде, свідомий своєї гідности.

Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертається до мене з запитанням:

— Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?

— Мені?

Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром. Знавши, коли я повертаюсь з служби, Зина, очевидячки, чекала на мене. Чи не чекала вона навмисне, щоб продовжити вчорашню розмову?

Зина при всій своїй експансивності — замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирости, якої сподіватимешся іноді роками і яка не повториться, може, ніколи! Що я скажу, що я відповім? Я перепитую:

— Мені?

У мене немає слів! Мені завжди бракувало слів, а зараз я не находжу жодного. Мені є багато чого сказати Зині, але я без слів.

Я відповідаю:

— Не знаю, Зино, не знаю.

Зина кидає на мене допитливий побіжний зір, схоплює мою розчаровану щирість. Вона розуміє моє мовчання і вдячна.

Зина мені каже:

— Ведмедики теж не знають!.. Мабуть, я таки подарую Вам якогось.

Чи не через те, зберігаючи дитячу любов до патлатих ведмедиків,

Зина ще й досі любить їх, бо вони вміють мовчати?

А потім Зина признається:

— Я теж нічого не знаю!

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й близькість. Відновляє розмову Зина:

— Ви знаєте, Іполіте Миколайовичу, чий образ мене тепер найбільше приваблює? Це — Лариси Рейснер. Мені так хотілося б повторити подібний шлях від небезпек чеського фронту на Волзі до барикад на вулицях Гамбурга, а звідтіля на схід, в Афганістан. Коли варто жити, то тільки так: завойовувати новий світ...

— Ви надто вільні, Зино.

— Я — вільна... Та що з того, коли не знаєш, як ту волю здійснити? Навчіть, Іполіте Миколайовичу!

— Навчити? У мене, дорога Зино, одного немає: здібности навчати. Я вмію працювати, а щоб навчати, проповідувати, складати маніфести, на те в мене бракує хисту.

Зина схоплює натяк на вчорашню розмову, на Стефана Хоминського й каже:

— Ви, певне, зуміли б полагодити туфлі, і мамі не треба було б нарікати на мене, коли б за цю справу взялися Ви?

— Авжеж! Я вмію лагодити туфлі. Навчився за голодні роки і непогано лагоджу.

— І нові можете пошити?

— І нові пошию, а от маніфеста з того приводу не складу й поетом не стану.

Зина задумливо міркує:

— Мабуть, тому й поетом не станете й маніфеста не проголошуватимете, що зумієте пошити й зробити... Так ось, скажіть, що мені робити?

Що робити? Я згадую за себе, за дні й ночі, віддані невпинній праці, за ті солодкі хвилини високої втіхи, що її приносить довершеність напружених зусиль. Я озираю своє минуле, і протягом усього життя мого я бачу одне, тільки одне: працю, працю й працю. Що інше я можу порадити Зині? Про що інше я можу сказати їй? І я кажу:

— Працюйте! Шукайте праці, що була б Вам до вподоби.

Але Зина стріває мої слова зі сміхом Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:

— Певне, Ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкар-ниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуреній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумочка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати. А то одягнути Моссельпромівського картуза й продавати папіроси. Одне слово: "Нигде кроме, как в Моссельпроме".

З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечення задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям приходить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітись з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна Ми чужі й різні.

Розчаровано я запитую:

— Вам не сподобалася моя порада?!

— Ні, чому?.. Тільки я переконалась, що мама Вам, не турбуючись, може довірити лагодити туфлі. А поеми на мій від'їзд до Китаю Ви, напевне, не напишете.

— Ви? До Китаю? Що за чергова фантазія? Хіба Олександра Владиславовича мають призначити до торгпредства в Китай?

— А Ви ще нічого не знаєте? —