Донна Тартт - Таємна історія

— Що ж, — не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому приміщенні, — я б вибачився, що відірвав тебе від книжки, якби ти її не припер сюди з собою. Що ти там такого цікавого вичитав? Який із неї толк?

Без жодного слова Генрі передав йому книжку. Літери на палітурці належали якійсь східній мові. Банні трохи повитріщався на неї й віддав назад.

— Хороша, — слабким голосом промовив він.

— Готові йти? — різко запитав Генрі.

— Звісно-звісно, — поквапився відповісти Банні, після чого підскочив і ледве не перекинув стіл. — Так і скажи. Undele, undele[43]. Коли тільки заманеться.

Генрі розплатився, і Банні плентався за ним, ніби дитина, що наробила шкоди. Поїздка додому перетворилася на суцільну муку. Банні із заднього сидіння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, які одна за одною яскраво спалахували й так само миттєво згасали. Генрі навіть очей не відривав від дороги. Я вовтузився на сидінні пасажира поруч із ним, бавлячись вбудованою попільничкою, аж доки сам не зрозумів, наскільки можуть дратувати мої дії, а тому присилував себе зупинитись.

Спочатку ми завезли додому Банні. Продуднівши на прощання ціле гроно незв’язних компліментів, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув із машини.

— Ну от, Генрі, Річарде, ми й дісталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообідали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… — Двері грюкнули, і він швидко покрокував доріжкою геть.

Тільки-но він зник у будинку, Генрі розвернувся до мене.

— Мені дуже прикро, — промовив він.

— Та ні, ти що, — спантеличився я. — Просто плутанина вийшла. Я тобі поверну гроші.

Він провів п’ятірнею по волоссю. І на свій превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.

— Про таке я й не мрію, — лаконічно відказав він. — Це його провина.

— Але ж…

— Він тобі сказав, що пригощає, правильно?

У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.

— Ну так, — визнав я.

— І він, здається, забув гаманець удома.

— Та все гаразд.

— Ні, не гаразд, — перебив мене Генрі. — Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?

— Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.

— Ви приїхали на таксі, — одразу промовив Генрі. — Хто розплачувався?

Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.

— От бачиш? — правив далі Генрі. — Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.

Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.

— Ми на місці, — проказав Генрі. — Пробач.

— Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.

— Ну то добраніч.

Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.

— Ми в курсі про ваш із Банні обід, — промовив Чарльз.

Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом»[44]. Грека й без того вимагала тарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком.

Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.

— Привіт, — озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. — Спускайся.

Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.

— Звідки ви знаєте? — спитав я в них. — Про обід?

— Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі — ще минулого вечора.

— Мені здається, він страшенно тоді розлютився.

— Хіба що на Банні, — знизав плечима Чарльз. — Не на тебе точно.

— Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного?

Двійнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.

— Вони ж давні друзі, — зауважила Камілла.

— Я б навіть сказав, найліпші друзі, — виправив її брат. — Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсі слова.

— Мені здалося, вони часто сваряться.

— Звісно, без цього не обходиться, — проказала дівчина, — але ж це не означає, що вони не дружать. Генрі настільки серйозний, наскільки Банні, скажімо так, несерйозний, а тому їм вдається непогано ладнати.

— Еге ж, — підтакнув Чарльз. — L'Allegro та Il Penseroso[45]. Органічна пара. По-моєму, Банні — єдина людина у світі, здатна розсмішити Генрі. — Раптом він зупинився й показав кудись удалечину: — Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбі — кладовище.

Воно й справді заледве прозирало крізь сосни: рівнинний цвинтар із кривеньким рядком розпорошених надгробків, рахітичних та каріозних, похилених під такими кутами, що навіть справляли враження гарячкового та химерного руху, ніби якась істерична сила, наприклад полтергейст, розкидала їх кількома хвилинами раніше.

— Старе, — відгукнулася Камілла. — З вісімнадцятого століття. Колись там стояло містечко, зі своїм храмом та млином. Від нього лишилися самі тільки підвалини, але насаджені його мешканцями сади досі можна роздивитися. Яблука сорту піппін, хімонанти, великоцвітний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всіма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.

— Або могоки[46], — промовив Чарльз. — Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.

— Воно красиве. Особливо під снігом.

Сонце скотилося на вечірній пруг і заливало золотом дерева, що відкидали перед нами на землю видовжені покручені тіні. Ми довго йшли, нічого не говорячи. У повітрі носився вогкий присмак далеких вогнищ