Донна Тартт - Таємна історія

із різкими нотками присмеркової прохолоди. Навколо не лунало ані звука, якщо не рахувати рипіння наших черевиків по гравійній доріжці та свистіння вітру у верхівках бору; мене хилило на сон, при цьому боліла голова й ніяк не відпускало загальне враження примарності всього, що відбувається навколо, ніби я блукаю уві сні. Щосекунди я очікував різкого пробудження з головою на купі книжок, якими завалений мій письмовий стіл. Сам і в темній кімнаті.

Раптом Камілла зупинилась і приклала палець до губ. На мертвій деревині, надвоє розчахнутій від удару блискавкою, примостилися три велетенські чорні пташини, надто великі для ворон. Я ніколи раніше таких не бачив.

— Круки, — проказав Чарльз.

Ми стояли як укопані й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кінця гілки, що рипіла та гойдалася під його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетіти. Жваво залопотівши крилами, за ним подались і двійко інших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуванні, відкидаючи три темні тіні на траву.

Чарльз розсміявся:

— Це ж ми троє. Б’юсь об заклад, ми стали свідками справжнього пророцтва по-авгурськи[47].

— Лихого?

— Про що? — спитав я.

— Не знаю, — відповів Чарльз. — Це Генрі в нас орнітомант. Пташиний віщун.

— Справжній римлянин. Він такий. Він би точно розказав.

Ми повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.

— Ще побачимося, — попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.

На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.

— Було прикольно. — Я засунув руки глибше в кишені. — Може, сходимо разом повечеряємо?

— Боюся, не вийде. Нам уже час додому.

— А, ну ясно, — я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. — Тоді якось іншим разом.

— Слухай, а знаєш?.. — Камілла глянула на брата.

Той насупився.

— Гмм, маєш рацію.

— Ходімо вечеряти до нас, — запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.

— О ні, — хутко відмовився я.

— Будь ласка.

— Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.

— Та ходім, — люб’язно підтримав сестру Чарльз. — Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.

Я відчув приплив удячності до нього. Я справді хотів до них піти, дуже хотів.

— Тільки якщо не завдам ніяких клопотів.

— Які там клопоти, — відмахнулася Камілла. — Гайда вже.

Чарльз і Камілла знімали мебльовану квартиру на третьому поверсі будинку в північній частині Гемпдена. За порогом помешкання відвідувачів чекала невелика вітальня, що мала похилі стіни та мансардні вікна. Порохнявий грезет (трояндові візерунки на брунатному тлі, жолуді та дубове листя на яскраво-зеленому), яким були оббиті фотелі та продавлений диван, уже протерся на бильцях. Усе вкривали драні серветочки, потемнілі від часу. На полиці понад каміном (що, як пізніше з’ясувалося, перебував у неробочому стані) виблискувала пара кришталевих канделябрів та кілька тарелів із полірованого срібного сервізу.

І хоча квартиру аж ніяк не можна було назвати неприбраною, все ж таки її стан був недалеким від цього визначення. На всіх можливих поверхнях горами лежали книжки; столи захаращені паперами, попільничками, пляшками віскі, коробками з-під цукерок; парасольки та калоші ускладнювали прохід вузьким коридорчиком. У кімнаті Чарльза речі були розкидані по килимку, а строкатий вузол краваток висів на дверях шафи; туалетний столик Камілли ховався під порожніми чайними чашечками, автоматичними перами, що протікали, зав’ялими чорнобривцями та склянкою води. У підніжжі ліжка спочивав недорозкладений пасьянс «солітер». Планування квартири дивувало: де-не-де виринали несподівані вікна або коридорчики, які нікуди не вели, присадкуваті двері, крізь які треба було заходити пригнувшись, і куди б я не поглянув, обов’язково мої очі натрапляли на якусь чудасію: старий діапроектор-стереоптикон[48] (пальмові проспекти примарної Ніцци, що зникали в сепієвій далечині), вістря стріл у вкритій пилом коробці, папороть «оленячі роги», пташиний кістяк.

Чарльз пішов на кухню й заходився гуркотіти там тумбочками. Камілла організувала мені випити, наливши ірландського віскі з пляшки, що вінчала стос часописів National Geographic.

— Ти бував на бітумних озерах Ла Бреа? — прозаїчно поцікавилася вона.

— Ні, — відповів я, безпорадний і спантеличений, уп’явшись очима в чарку.

— Чарльзе, уявляєш, — прокричала вона на кухню, — людина живе в Каліфорнії й ніколи не бувала на бітумних озерах Ла Бреа!

У проході з’явився Чарльз, котрий витирав руки об рушник:

— Що, справді? — наче дитина, подивувався він. — А чому?

— Не знаю.

— Але ж там так цікаво. Справді, тільки подумай про це.

— У тебе багато знайомих у Каліфорнії? — питала далі Камілла.

— Ні.

— Але ж ти знаєш Джуді Пуві?

Я сильно здивувався: звідки їй відомо?

— Ми не дружимо, — відказав я.

— І я з нею теж. Торік вона шпурнула мені в обличчя пиво.

— Чув про це, — розсміявся я, але Камілла не всміхнулася.

— Не вір усьому, що чуєш, — зауважила вона, відсьорбуючи віскі. — Ти знаєш Клоука Рейберна?

Я чув про такого. У Гемпдені всі каліфорнійці, переважно родом із Сан-Франциско чи Лос-Анджелеса, гуртувалися в одній модній тусовці, і вона крутилася навколо Клоука Рейберна, усі ці знуджені посмішки, сонні очі та сигарети. Дівчата з Лос-Анджелеса, із Джуді Пуві включно, були йому фанатично віддані. Під час різних гулянок саме таких, як Рейберн, можна зазвичай заскочити в чоловічому туалеті за нюханням коксу біля раковини.

— Вони товаришують із Банні.

— Як це так? — подивувався я.

— Перед коледжем училися разом. У школі святого Єремії в Пенсильванії, — Чарльз добряче хильнув зі своєї чарки. — Ці прогресивні школи, їм до вподоби важкі учні, аутсайдери. Після першого курсу Клоук перевівся сюди з якогось універу в Колорадо. Ходив там кататися на лижах щодня, а тому завалив усі предмети. Гемпден — останнє місце на Землі…

— Для найгірших людей на Землі, — закінчила замість нього Камілла, розсміявшись.

— Та ну, — протягнув я.

— По-своєму це таки правда, — заявив Чарльз. — Половина тутешніх студентів навчаються тут, бо деінде просто не пройшли б. При цьому я не кажу, що Гемпден поганий, він чудовий. Можливо, саме через це. От візьми, скажімо, Генрі. Якби його не прийняли б у Гемпден, то він би, мабуть, узагалі ніде не вчився.