Донна Тартт - Таємна історія

мій смак, вона — те, що зветься «шипшинка», на фоні всього цього вашого гібридного чаю. Не докладає зусиль, а мала би. Надто часто бігає в старому бахматому одязі свого брата, який, може, декому з дівчат і пасував би (хоча от я думаю, насправді він дівчатам аж ніяк не може пасувати), але точно це не її випадок. Надто схожа на брата. Тобто Чарльз, звичайно, вродливий хлопчина, твердий характер, але я б із ним не одружився, віриш?

Банні був в ударі й уже збирався сказати щось іще, аж раптом замовк, його обличчя набуло кислого виразу, ніби сталося щось неприємне. Мене це спантеличило й повеселило водночас; може, злякався, що ляпнув зайвого, що виглядає дурником? Я подумав був хутенько змінити тему розмови, щоб визволити його з пастки, та він завозився на стільці й поглянув через усю залу.

— Послухай, — промовив він. — Гадаєш, це стосується нас? Саме час.

Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси — набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта[42], Періклові Афіни — слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, — насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

— Ех, ото відобідали, старий, правда ж? — спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та піднявши окуляри проти світла в пошуках порошинок. Банні скидався на юного Тедді Рузвельта без вусів, ладного повести Крутих Кіннотників у бій за висоти Сан-Хуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.

— Так, вийшло пречудово. Дякую.

Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.

— Класна їжа, класне товариство, багато випивки, хіба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тій пісні?

— Що за пісня?

— «Дайте повечеряти», — промугикав Банні, — «і поговорити, і…» щось там там-ді-дам.

— Гадки не маю.

— Я теж. Її Етель Мерман співає.

Світло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосередній близькості. Ресторан спорожнів, ми лишались останніми його клієнтами. У далекому куті в повітрі ширяла бліда форма, що мені здалася схожою на нашого офіціанта, непевну істоту, трохи надприродну у своїй суті та все ж позбавлену глибокої замисленості, що, подейкують, притаманна тіням. Уся увага істоти спрямовувалася на нас; я прямо відчував, як на її обличчі тужавіють примарні промінці ненависті.

— Угу, — я повозився на стільці й мало не впав, утративши рівновагу. — Може, гайда вже?

Банні великодушно махнув рукою й зацікавлено перевернув чек, копаючись у кишені другою рукою. За якусь мить він підвів погляд і всміхнувся:

— Слухай, закадико.

— Га?

— Мені страшенно неприємно тебе про це прохати, але ти не міг би цього разу заплатити замість мене?

Я здивовано повів п’яною бровою й розсміявся:

— Та в мене за душею ламаного цента немає.

— Як і в мене, — відповів він. — Це так кумедно. Здається, я забув гаманець удома.

— Та ну тебе. Ти що, жартуєш?

— Аніскілечки, — легко зізнався він. — Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.

Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.

— Скільки ж там?

Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:

— Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, — промовив він. — Не рахуючи чайових.

Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.

— Багато.

— Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…

— То що робитимемо?

— А може, ти б їм чек міг виписати? — між іншим поцікавився Банні.

— Немає в мене чеків.

— Ну то кредиткою.

— І кредитки немає.

— Та давай.

— Та не дам, — я дратувався дедалі більше з кожною секундою.

Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:

— Не рипайся, старий, — прошепотів він, — я зараз сходжу дзвякну декому.

І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.

Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.

— Не переживай. Не переживай, — упав він на стілець. — Усе добре.

— Що ти зробив?

— Зателефонував Генрі.

— Він приїде?

— На раз-два.

— Злиться?

— Нє-а, — Банні буквально відмахнувся від цієї думки. — Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.

Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.

— Бач? — прошепотів Банні. — Я знав, що він приїде. О, привіт, — привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. — Який же я радий тебе тут бачити…

— Де рахунок? — беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.

— Та ось, старий друже, — відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. — Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…

— Привіт, — холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.

— Привіт.

— Як справи? — Він говорив, ніби робот.

— Нормально.

— Ось, на, друзяко. — Банні таки розшукав чек.

Генрі уважно