Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

Але дістатися до озера не вдалося: із наближенням до нього ґрунт ставав дедалі більш в’язким і нарешті перетворився на трясовину, що хиталася під ногами й поросла болотними рослинами. Очевидно, озеро раніше було значно більшим, але потім почало заростати від берегів. Тому ні спробувати його воду, ні подивитися, чи є в ньому риба і яка вона, не довелося. Про бегемота, звичайно й не йшлося: його громіздка туша провалилася б у трясовину з першими кроками.

За цією галявиною починався більш густий і високий ліс із таким густим підліском із молодих дерев і кущів, що, якби не було стежок, протоптаних тваринами, рухатися було б дуже важко.

Просуваючись такою стежкою, мандрівники чули голосний весняний спів різних птахів, воркотіння горличок, удалині пролунав навіть погук зозулі. Помічені були сойки, сороки й галки, а у високості ширяли два орли, виглядаючи здобич на галявинах.

— Абсолютно чудесна країна! — дивувався Горюнов. — Можна подумати, що ми знаходимося десь у південній зоні Сибіру, а не за десять градусів від Північного полюса.

— Так, тільки низьке положення сонця, незважаючи на полуденний час, свідчить, що ми на Далекій Півночі, — зауважив Ордин.

— А мені ці чорні зубчасті вершини окраїнного урвища з їхніми смугами снігу нагадують мою батьківщину — долину Іркута, уздовж якої тягнуться Тункинські альпи, такі ж самі на вигляд, — сказав Костяков, — а рослинність і птахи посилюють ілюзію.

На наступній галявині, також із озером посередині, помітили биків і коней, які паслися, і вирішили зупинитися на узліссі, щоб спостерігати за ними, а також зварити обід. Струмочок, що витікав із озера й перетинав галявину, давав можливість набрати чистої води. Розташувалися на самій стежці, біля виходу її на галявину серед кущів, швидко розпалили вогонь, повісили чайник і казанок для супу, нарізали шашлик із телятини й, нанизавши на прутики, поставили смажитися. Самі сіли в кущах біля стежки, звідки через просвіти можна було бачити тварин, що паслися.

Раптом у глибині лісу пролунало важке гупання, що наближалося. Здивовані мандрівники ледве встигли відскочити в кущі, як стежкою промчала величезна темно-бура тварина, глухо ревучи.

— Це що таке було? Що за чудовисько? — шепотів переляканий Горохов.

— Чи помітили ви здоровенний ріг у нього на носі? — запитав Горюнов, не менш уражений.

— І куций поросячий хвостик? — додав Костяков.

— А ось його слід, — сказав Ордин, показуючи на відбиток ноги на мокрому місці стежки, куди вилили зайву воду.

Цей слід мав майже вісімнадцять сантиметрів у діаметрі й закінчувався западинами, залишеними кількома копитами.

— Отже, ми бачили ще одну живу скам’янілість — викопного довгошерстого носорога! — сказав Ордин.

— Та дідько забирай цю скам’янілість за її жвавість! — вигукнув Костяков. — Вона весь наш обід згидила.

Справді, носоріг, який пронісся стежкою як ураган, накоїв лиха: казанок із супом був відкинутий у кущі й, звичайно, порожній, м’ясо валялося на траві, палички із шашликом розтоптані, чайник лежав трохи осторонь.

— Починай спочатку, кухарю! — посміхнувся Горохов, підбираючи казанок і чайник, щоб іти за водою.

— Яке незграбне чудовисько! — бурчав Костяков, збираючи розкидані шматочки м’яса. — Мало йому було місця на стежці!

— Іншим разом будемо розумнішими, — сміявся Горюнов, — й розташуємося осторонь від звіриного тракту!

— Ще хтось біжить! — крикнув Ордин і стрибнув у кущі; інші поспішили за ним.

Через кілька секунд по траві з таким самим глухим ревом пробігли один за одним три носороги, яких устигли роздивитися краще. Попереду був самець із величезним рогом на морді, позаду якого висувався другий ріг, набагато коротший. За ним бігла самиця з одним невеликим рогом, а позаду — маля, безроге, яке ледь устигало на своїх коротких ніжках за батьками. Усі троє були вкриті рідкою, але досить довгою чорно-бурою шерстю.

— Ну, хлопці, стережіться! — попередив Горюнов. — Вони, мабуть, від якогось хижака тікають. Приготуйте рушниці!

Не встиг він сказати це, як на стежці з’явився хижак, у якому не важко було впізнати ведмедя, але величезного; він біг перевальцем, низько опустивши голову й обнюхуючи землю. Помітивши вогонь, що догоряв і димів край стежки, він одразу зупинився, підняв голову, розкрив пащу, показав свої величезні ікла й червоний язик. Але тут його ззаду атакували собаки, і він круто повернувся й побіг назад, видаючи незадоволене бурчання.

— Ну, товариші, — промовив Горюнов, — переберімося на галявину. Тут, видно, звірі не дадуть нам не те що зварити обід, а навіть з’їсти його спокійно.

— Здоровенний ведмедик! За життя я таких не бачив… — сказав Горохов, вилізаючи з кущів.

— Величезний, але не дуже хоробрий, собак злякався! — сміявся Ордин. — А знаєте, я впевнений, що це не просто дуже великий бурий ведмідь, а викопний печерний, сучасник носорога й мамонта. Ви помітили, які в нього щелепи?

— Значить, ще одна жива скам’янілість! Наша колекція дуже швидко збільшується й стає надто неправдоподібною, — сказав Костяков.

— Так, доведеться фотографувати всіх цих викопних тварин просто на лоні природи, інакше нам ніхто не повірить, — зауважив Горюнов. — Жаль, що ми мало узяли фотографічних пластинок. Але хто ж міг знати, що Земля Санникова — зоологічний, або правильніше, палеонтологічний сад.

— Тепер ви можете, Микито, розказати вашим приятелям-каюрам, що бачили самі на голові носорога той ріг, який вони вважають кігтем птаха ексекю.

— Та я ж бачив цю тварину й раніше.

— Де ж це? — сьогодні вночі, чи що?

— Ні, давно це було. На річці Ачаді, що праворуч у Яну впадає, навесні з берега такий самий звір впав і біля води лежав. Песці вже об’їли в нього морду й виїли пузо, коли я на нього натрапив. Тоді наш справник про нього губернаторові доповідав, а той чиновника послав, щоб звіра забрали. Але до його приїзду нічого не лишилося: песці м’ясо з’їли, а кістки річка сховала.

— Так завжди буває з цими знахідками, — пояснив Горюнов. — Поки їх хтось випадково побачить, поки повідомить начальство, а останнє — в Петербург, академію, поки вона відрядить ученого для огляду — минає багато місяців. А хижаки й річки не дожидаються. І скільки рідкісних знахідок уже зникло!

— Ну ми з вами привеземо дещо краще! — сказав Ордин. — Шкури, черепи й фотографії не дохлих, а живих викопних тварин.

— Фотографії — так, але стосовно черепів і шкур доведеться дуже економити: вони надто важкі й об’ємисті, а в нас усього троє нарт, — зауважив Костяков.

— А череп і шкуру мамонта точно не повезеш із собою з нашими засобами пересування! — засміявся Горюнов.

— Ви, здається, розраховуєте, що ми побачимо й живого мамонта? — запитав Костяков глузливо.

— Чому ж ні? Якщо тут розкошує й плодиться носоріг,