Василь Миколайович Шкляр - Характерник

разу дорогу їм перейшла дика кішка з китастими вухами. Вона подивилася на послів жовтогарячими очима, мовляв, ну що, їдете? Їдьте, їдьте… Вас уже ждуть.

Чадуєв спитав у Вишеньки, чого Самойлович в’ївся на Сірка.

— Хіба ви не знаєте? — здивувався Вишенька. — Козаки хотіли мати за гетьмана Сірка, а не поповича[18]. То ви замовите за кошового слово перед царем? Той, мабуть, і не знає, що гетьман не дав йому Келеберду.

Посли сказали, що все залежатиме від того, як Сірко поведеться із самозванцем. Поки що він не туди пряде.

Попереду засвітилося широке річкове плесо.

— Ворскла, — сказав Вишенька. — Кишенька вже недалеко.

«Вор — наше слово, — подумали Чадуєв і Щоголєв. — Усе тут наше і більше нічиє. Та замість того, щоб сказати “спасибі”, ці козаки постійно чимось невдоволені».

— Якщо Сірко не видасть вам самозванця, то не матиме Келеберди? — чогось дуже пікся за Сірка м’якосердий Вишенька.

Чадуєв витяг із кишені давно скручену дулю: оце ти бачив?

Вишенька поцікавився, що вони робитимуть далі, якщо запорожці замість царевича покажуть їм те саме. Посли сказали, що тоді прийде військо ратних людей і самозванця заберуть силою. А Січ спалять і розвіють за вітром.

Насипете собі на хвіст солі, подумав Вишенька.

Попереду вигулькнуло сотенне містечко Кишенька, що тулилося однією щокою до Ворскли, а другою наслухало, хто там їде чи йде зі степу. Заходило сюди чимало всілякого подорожнього люду, насамперед до шинку, хоч стояв він не на в’їзді в містечко, як у Келеберді, а далі, навпроти церкви. Може, тому й звався шинком, а не корчмою. Тут уже, видно з усього, було весело — біля конов’язі топталося чимало припнутих коней, а з комина на вшитій очеретом покрівлі курів такий дим, що з ним могла вилетіти не тільки синиця, куниця чи хвостата чортиця, а й ціле відьомське кишло.

Розділ VІ,

який оповідає про несподіванки, що підстерігали послів у Кишеньці, про навислу над ними смертельну загрозу та зухвалі насильства, вчинені москвинами

1

У шинку було так завізно, що туди ледве впхалися сотник Чадуєв, піддячий Щоголєв та їхній провідник Карпо Вишенька. Про ратних людей і не йшлося, вони знов зосталися біля плоту голодні.

Посли дрібно закліпали очима, так тут було накурено з козацьких люльок богородицькою травою[19], полином, євшаном, солодким турецьким тютюнцем та вельми помічними від застуди і кашлю висхлими бібками вухатих їжаків, рідкісної животини навіть у Дикому полі.

За клубами диму важко було когось роздивитися, в сизому мареві коливалися кунтуші, жупани, киреї, кобеняки, черкески, а поміж ними метушилася з полумисками та штофами така відзіґорна шинкарка, що в Чадуєва й Щоголєва тенькнуло серце: чи не та сама Ївга? Ні, це була молодиця трішечки старша, в мережаній корсетці, в очіпку з двома задертими вгору хвостиками-ріжками, довгобраза, тому схожа з лиця на миловиду козу-дерезу.

Був тут і не менш цікавий шинкар, що чипів за шинквасом у чорному лапсердаку з білою манишкою, ну, точнісінька сорока-ворона, що на припічку сиділа, діткам кашку варила: цьому дам, а цьому голову відкручу.

Карпо Вишенька повів очима сюди-туди й нагледів своїх давніх знайомих, хто б міг подумати, Микиту Криволапа й Маркіяна Люшню — тих-таки посланців гетьмана Самойловича, що пішли на Січ, а їх там затримали й посадили до сиквестру. Виходить, бідолахи вже вирвалися на волю й вертаються до Батурина через Кишеньку. Вишенька боком-боком попхався до них, за ним потяглися й посли — здорові були, Микито і Маркіяне! — але ті сиділи як у воду опущені. Микита Криволап тільки кивнув важким носом, Маркіян же Люшня взагалі був без носа. Таке, як коняка колись наступила йому на лице, ум’яла його копитом всередину, і тепер замість носа Люшня мав дві дірки над вусами, в які то сопів, то дуднів, як у дудку.

Та почувши від Вишеньки, хто перед ними, Криволап із Люшнею швиденько посунулися, щоб сіли московські посли. Із-за інших столів козачня витріщилася на Чадуєва й Щоголєва, бо не щодня їм доводилося бачити таких цяць.

— То як воно там? — співчутливо спитав Вишенька у гетьманських посланців Криволапа й Люшні.

— Де? — Криволап так подивився на Вишеньку, наче той наплював йому в борщ.

— На Січі, хіба ви звідкіля їдете?

— Ох, не питай, — зітхнув Криволап.

— Або що?

— Це вже не Військо Запорозьке, а збіговисько харцизяк, — тихо, щоб менше хто чув, засопів у дві дірки Люшня.

— А Сірко? — спитав Вишенька, який ось уже від самого ранку опікувався кошовим, щоб тому дали Келеберду.

— Сірка там немає. Він на морських розливах, — сказав Криволап.

— То це вас без Сіркової згоди запроторили до сиквестру? — спитав Вишенька, все ще не втрачаючи надії на Келеберду.

— Харцизяки! — свиснув у дві ніздрі Люшня.

І вони розповіли послам та Вишеньці, як натерпілися серед тих січових розбишак. Спершу, правда, Криволап делікатно запитав у москвинів, якою мовою їм буде зрозуміліше — козацькою чи латиною? — свого часу Микита навчався в Київській академії, — і посли попросили говорити козацькою. Так вони хоч що-небудь утнуть, а в латині ні бе ні ме ні кукуріку.

— Добре, — погодився Криволап. — Тоді почнемо ab initio, тобто від самого початку.

Він почав з того, як приїхали вони, Криволап і Люшня, на Січ з особливою місією. Приїхали, як до людей, із листом ясновельможного гетьмана Івана Самойловича про самозванця, хто він і ким є насправді. Зачитали того листа на майдані перед усіма запорожцями, і що тут зчинилося! Козаки почали хапатися за животи й реготати. Вони глузували з Криволапа, Люшні й самого гетьмана, обзивали їх ослячими хвостами, дідьковими дармовисами, кобилячим підхвістям. Гетьмана ще нарекли московським сраколизом, підніжком Кремля, боярською вустілкою, гряззю Москви, а потім добралися й до бояр. Цих думних людей вони обзивали драними лаптями, коростявими бородами, кацапами, обістяними постолами, моголами, косоворотками, болотниками, москалями і ще такими образливими словами, яких він, добропорядний християнин Микита Криволап, навіть не наважується повторити перед послами.

— І ня нада! — сказали сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв. Вони ж бачили, що козаки, котрі гучно пили-гуляли й гомоніли в шинку, враз усі попритихали, нагостривши вуха в їхній бік.

— Та це ще