Василь Миколайович Шкляр - Характерник

бачили: і я не я, і хата не моя. Той, що сидів праворуч, з велетенською круглою гирею замість голови витяг із пазухи синицю й тримав її на долоні, годуючи салом, а другий, — у Чадуєва й Щоголєва очі полізли на лоба, — раптом узяв іржаву підкову, що лежала перед ним у полумиску разом із квасолею, і почав її хрумати, як костогриз кістку.

— Кому сало, а кому й підкови смачні, — облизався він. — На козацьке здоровля і щастя.

Чадуєв і Щоголєв не знали, що й думати і що тут казати.

— Не вірите, що то щирий царевич? — Максим Щербак раптом підвівся і вперся головою у стелю, аж тиньк посипався послам за ковніри. — Ну, тоді ви не Василь і не Семен. Ви Хома й Марко. Хома невіруючий і Марко проклятий. За вами пекло плаче, бо ви ніякі не посли, а двоєдушні самозванці-засранці.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв від такого приниження зіщулилися і змаліли — їх у житті ще ніхто так не ганьбив, як цей навіженець Максим Щербак. Вони потерпали, щоб не підвівся ще й той, з головою, як гиря, і з синицею у жмені, бо як упреться довбешкою в стелю, то підніме її разом із корчмою. Або той гризун залізяччя — зараз дожує підкову і не відомо, що далі утне.

Шукаючи рятівної думки і дивлячись, як гризун докінчує підкову, Чадуєв і Щоголєв раптом згадали, що з ними приїхали ратні люди і десь там товчуться біля плоту голодні. Посли разом вийшли надвір і закликали ратників до корчми. Повернувшись, вони застигли в порозі. За тим столом, де сиділа трійця у рясах, нікого не було.

— А гдє ані? — спитали посли у Вишеньки.

— Хто?

— Ну, еті… Максім Щєрбак і єщо двоє.

— Не знаю таких, — сказав Вишенька.

Чадуєв і Щоголєв, блимнувши на сулію, побачили, що там лишилось на дні. Вишенька був п’яний як чіп. За шинквасом поралася Ївга.

— А гдє ані? — спитали посли у неї.

— Хто?

— Максім Щєрбак і тє двоє.

— Ви, пане Хомо, і ви, пане Марку, щось плутаєте, — сказала Ївга. — Не знаю я ніякого Щербака…

— А кто ж ето бил?

— Не знаю, хто де був, а варенуха таки замакітрила ваші голови.

До корчми посунули ратні люди. Штовхаючись і наступаючи одне одному на ноги, вони поспішали зайняти місця за столами.

Чадуєв і Щоголєв запитали у ратних людей, чи вони нікого не бачили там надворі. Чи ніхто не виходив із корчми?

Ратні люди, голодні та злі, як собаки, сказали, що бачили.

Що?

Коли вони принюхувалися до диму, що йшов із комина, бо хотіли вгадати, що готується на вечерю, отоді-то й помітили, як щось вилетіло з димаря.

Що?

Чи то синиця, чи то куниця, чи, може, й хвостата чортиця.

3

Лише вранці, коли розсіявся туман, вони побачили, в якій чарівній місцині лежала Келеберда. Сам Бог поклав її зі своєї долоні на золотий ріг, що з лівого берега заходив далеко в Дніпро. Поклав як коштовну козацьку перлину.

Під ясним сонечком, під голубим небом невиспаний і зачумлений Карпо Вишенька повів на своєму сірому конику московських послів та їхніх ратних людей далі вниз по Дніпру. Повів спершу до сотенного містечка з милою назвою Кишенька, що тулилося до гирла Ворскли.

Їхали мовчки, сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв, похитуючись у сідлах, мовби дрімали після тривожної ночі. Насправді ж ніхто не дрімав, учорашня вечеря в корчмі не йшла їм з думки, посли досі не могли прийти до тями: що то було? Сон — не сон, ява — не ява, химера, та й годі. У заїзді всього вистачало для ночівлі, Ївга за добру плату відпустила навіть вівса для коней, але ніченька була ще та. Чадуєв чув, як Щоголєв говорив уві сні сам до себе, Щоголєв чув, як бубонів Чадуєв, і так вони проговорили цілу ніч, щоб кожен чув один одного. Потаємних розмов чи думок у них, послів, не було й не могло бути.

Ратним людям того не годилося підслуховувати, після варенухи вони так хропли, що навіть коням закладало у вухах. Карпо Вишенька теж не міг їх підслухати, бо ночував невідь-де.

Чадуєв підігнав свого жеребця, щоб порівнятися з Вишенькою, Щоголєв підоспів з другого боку, і вони спитали у провідника, де це він ночував, що його не було в заїзді.

— Я? — закліпав Вишенька чумними очима.

— Ти!

— Я, панове, ночував… у раю.

Чадуєв із Щоголєвим здогадалися, на що натякає Вишенька, але говорити про це посоромились. Пожувавши губами, Чадуєв сказав, що вся Келеберда схожа на рай.

— Ще б пак! — Вишенька озирнувся на містечко. — До Келеберди сам Сірко доклав рук. А потім просив царя, щоб той одписав йому Келеберду. Хіба, каже, я не заслужив за стільки перемог над мусульманами одненьке містечко?

— А царь? — спитав Щоголєв.

— Цар був не проти, — сказав Вишенька. — Подарував Сіркові Келеберду, та потім гетьман… Самойлович таки… зупинив той указ.

Посли отетеріли: хіба гетьман може піти проти волі царя?

— Виходить, може, — повісив Вишенька носа, наче Келеберду відібрали у нього. Разом із Ївгою.

Чадуєв і Щоголєв не йняли віри: ніхто не може скасувати царський указ.

— От ви й побалакайте про це з царем, — замовив слово за Сірка Вишенька. — Ви ж його посли, скажіть, що так і так, не дав гетьман Сіркові Келеберду.

— Татари!!! — враз закричав Щоголєв.

Чадуєв і всі ратні люди позривали з плечей мушкети й пищалі.

На обрії спершу з’явилася чорна смужка, яка більшала й розросталася швидше за грозову хмару. За мить до них долинув глухий стукіт копит. Назустріч летів щонайменше чамбул кримчаків.

Від такої несподіванки острахнулися коні й люди. Сотник Чадуєв подав команду розгорнутись до бою.

Вишенька засміявся.

— Не бійтеся, — сказав він. — Це не татари.

— А кто?

— Дикі коні. Тарпани.

Табун підбіг до них сажнів за сорок, і всі побачили, що низенькі мишасті коні без вершників. Тарпани ж, навпаки, угледівши, що попереду не вільний табун, а загнузданий, звернули вбік і навскоси помчали далі в поле.

Москвини, перевівши дух, закинули за плечі мушкети й пищалі. Присоромлені, вони довго їхали мовчки. Тут і там з насиджених місць зривалися сугаки, лисиці, зайці, дикі свині. Одного