Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

Я зазирнув у папери:

— Місяці два тому, з точки у Каліфорнії.

— Треба звертатися до виробників, — сказав Рассел.

Інженери Локхід Мартін (Lockheed Martin) неспішно почали сканування вузлів орієнтації та антен сателіта. Через півгодини прийшла відповідь: «Некоректна калібровка антен». У перекладі на людську мову: «Голова повернута в напрямку об’єкта, але очі його не бачать, тому що ліва зіниця повернута сильно ліворуч, а права добряче задерта догори». Така собі технічна сильна косоокість. Поправити та відкалібрувати антени інженери обіцяли протягом трьох діб.

НУОАД з цього приводу висловило сильне занепокоєння, де між словами вгадувалися різні нецензурні вирази. Зв’язок із метеоточками в океані їм був потрібен негайно.

— За протоколом це не наша турбота, — сказав Рассел. — Хай НУОАД і LM з’ясовують стосунки між собою. Але не за протоколом ми повинні щось зробити. Тільки що?

— Я спробую скоригувати сателіт так, щоб повернути охоплення, — сказав я. — Нам усе одно втрачати нічого, правда? Спробуймо.

— Всліпу? — спитав Рассел.

— Чого всліпу? — додалася Франческа. — Треба попросити НУОАД, щоб дали нам мапу всіх точок, і відмітити ті, де пропав зв’язок. Так ми отримаємо сліпу пляму. А потім треба рухати апарат у напрямку сліпої плями. Вектор визначимо вручну…

Ми приблизно уявляли задачу, але тут Рассел сказав сакраментальну фразу: «АЛЕ ВАС ЦЬОГО НЕ ВЧИЛИ». Здебільшого ця фраза — чудова причина уникнути відповідальності, опустити й скласти руки, відмовитися від завдання і бити байдики, не втративши обличчя. Так би ми і вчинили, якби Рассел не сказав наступної фрази: «Але я вчив вас не правил, я вчив, як ухвалити ПРАВИЛЬНЕ рішення і як розв’язати задачу!» І ми зрозуміли, що хоч ніколи й не стикалися із подібною ситуацією, у нас достатньо знань, щоб обрати правильне рішення.

— Отже, ви будете рухати сателіт. Як ви дізнаєтеся, що рухаєте його в правильному напрямку? — почав брейнсторм наставник.

— Нам потрібен поводир, — сказав я. — А саме — прямий зв’язок із НУОАД. І бажано отримати від них картинку мапи в інтерактиві. Трейсі?

— Я можу вам завести НУОАД, але мапу… Хіба що… Зараз… Це, звісно, не за протоколом, і нас цього теж не вчили, але я спробую забезпечити вам мапу на третій монітор.

— Ми нічого не зрозуміли, але якщо ви знаєте, що робити, — робіть! Нам потрібен сигнал! — погодилися в НУОАД.

— Вам доведеться розшерити картинку вашої мапи з робочого стола мені у скайп… Я зараз навчу, як це зробити! — сказала Трейсі. — І вам доведеться відмічати на мапі всі точки, де з’являється або де пропадає зв’язок!

— Ми так ніколи не робили, але спробуємо, — пообіцяли в НУОАД.

Згідно з мапою, мені потрібно було здійснити рискання сателітом по осі «ігрек» в 37 градусів із похибкою один градус. Для цього треба було перейти в ручний режим.

— Ну що, всі готові? — спитав я.

— Усі готові!

— Джорджіо, спробуй крок у чверть градуса на найменшій потужності, — порадила Франческа. — Краще пересуватися дрібними кроками.

Це сказала дівчина, яка тиждень тому на бігу знесла лобом електроопору.

— Добре, так і зробимо!

Імпульс.

Очікування реакції із НУОАД.

Нічого.

Ще імпульс.

З’явився зв’язок у двох точках.

Ще імпульс.

З’явився зв’язок ще у двох точках, проте зник у першій.

Півградуса ліворуч.

З’явився нарешті зв’язок у першій точці і ще в одній.

Імпульс.

Ще у двох точках зв’язок.

Так ми штовхали сателіт, рискаючи на півградуса то праворуч, то ліворуч, доки у всіх п’ятнадцяти точках не з’явився стабільний зв’язок.

— Сі-Ті, Світланд, ми все отримали, дякуємо! У нас попереду три доби активних спостережень, потім калібрування антен, після чого ми одразу надішлемо вам кейс на корекцію.

— Світланд, Сі-Ті, дякуємо, будемо чекати.

Як би було добре, якби в сучасних школах завжди вчили правильно розв’язувати задачі, а не розв’язувати задачі «за правилами». Як би було добре, якби наші діти знали не те, що «ініціатива карається», а те, що ініціатива — це перший крок до подолання проблеми. Як би було добре, якби в школах вчили, що відповідальність не тягар, а почесна місія.

* * *

— Джорджіо, зустрінь мене на КПП! — зранку зателефонувала мені Франческа.

Негайно відклавши всі справи, я побіг на КПП. Цього дня ми всі чекали з нетерпінням. Нарешті напарниця після травми верталася на роботу.

«Чому вона просить її зустріти? Чого вона не заїхала, як завжди, на стоянку і не з’явилася на церемонію підняття прапора? Чого її треба зустрічати на КПП? Вона сама пройти не може? Маковскі її не впізнав через поламаний ніс? Але ж у нас вхід по відбитках пальців, а не по формі носа!» Поки я біг, у моїй голові промайнуло безліч запитань, на які я не міг знайти відповідей. На КПП мене чекала напарниця і її старший брат Патріціо. В руках у дівчини був пакет з апельсинами. «Буде мати, чим у мене кидати. Усе ж краще, ніж гострі олівці», — одразу подумав я.

— Ciao, caro mio! — напарниця кинулася мені на шию.

На перший погляд, ніяких змін у її зовнішності не було. Вчора вона зняла з носа пов’язку. Я навіть спеціально розвернув її у профіль — із фірмовою сицилійською горбинкою було все гаразд. А я так переживав!

— Чого ти мене крутиш, як гарбуза? — підозріло подивилася на мене напарниця. — У мене все на місці!

— Бачу, — кажу їй. — Витвір мистецтва не пошкоджено!

— Я тобі пригадаю «витвір»! А тебе не цікавить…

— Джорджіо, привіт, чувак! — перебив сестру Патріціо. — Ось, привіз я тобі наше чудо! Передаю із рук в руки!

— Я й сама могла приїхати!..

— Ага, ще чого! «Сама приїхати»! За кермо я тебе не пущу!

— Чого?

— Бо в тебе з головою не все гаразд.

— Не з головою, а з носом!

— А ніс у тебе де? На голові! — я зрозумів, чому Патріціо вважають успішним і дорогим адвокатом. — Джорджіо, я заїду по неї тоді, коли ти мені зателефонуєш. Домовилися?

— Добре.

— А чого він? Я й сама можу подзвонити!

— У нього більше шансів подзвонити мені раніше, ніж ти, сестричко, ще щось тут учудиш.

— Ти йолописько!

— Джорджіо, передаю тобі з рук у руки цей скарб. Простеж, щоб вона собі голову не рознесла! І тобі! — реготнув старший брат.

— Ciao, дурнику! Будь обережний на дорозі! — подякувала вередлива сестричка.

Я забрав у Франчески з рук пакет з апельсинами, й ми пішли в командний центр.

— «З головою не все гаразд». На себе б подивився! — бурчала дорогою Франческа.

Я хотів було сказати, що старший брат знає, про що каже, але стримався. Мені ж іще з нею працювати.

У командному центрі не вистачало хіба що Ренді. Посходилися всі, починаючи від полковника й закінчуючи доктором Джексоном. Я підштовхнув напарницю вперед, і тут, як по команді, заграли свистоперділки, вдарили хлопавки, і вся наша гоп-компанія радісно завила. Було таке враження, що Франческа повернулася не з лікарні, а з багаторічної Троянської війни.

На всі монітори Трейсі вивела одну фразу: «З поверненням, Франческо!» Жовтогарячі літери на чорному тлі моніторів більше скидалися не на привітання, а на застереження. Навіть із Г’юстона, на другому моніторі, махали руками — Трейсі дала їм нашу картинку. Звісно, за давньою доброю традицією, коли в нас усі сміються, Франческа плаче. Напарниця рюмсала й затуляла долонями лице.

— Дякую… Дякую… Ну навіщо ж так… Я не… — бурмотіла зворушена дівчина. — Я готова щотижня в стовп врізатися, щоб мене так зустрічали!..

У командному центрі запанувала мовчанка.

Перший зареготав Вескотт. Але, крім нього, чомусь