Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

не рідкісними, а напевне, і частішими були обміни послами на місцевому рівні між адміністрацією українських земель і Кримом. Хронічна нестача джерельного матеріалу, що стосувався б листування урядників і кримської знаті, не дає можливості визначити весь розмах цих відносин. Навесні 1515 р. до Києва прибув посол Амрон, взимку 1517 р. татарські посли часто приїжджали до Черкас і місцевого старости Остафія Дашковича, причому останній так само часто їздив до кримців. У 1526,1528,1532 роках зафіксовано обмін посольствами між О. Дашковичем та Іслам- і Саадет-Гіреями. Що ж стосується гінців, то їх пересування мало майже щорічний, а іноді й щомісячний характер.

Не можна оминути увагою і зносини Вільно із Заволзькими та Ногайськими ордами. Переговори з ними відбулися взимку 1523—1524 рр. До Великого князівства Литовського приїздили посли від цих орд, а потім до заволжців було відправлено послом Матвія Заморанка. На початку 1526 р. до Вільно знову прибули посли «від царя Заволзького». Обмін послами із заволжцями зафіксовано і 1530 року.

Посольства, особливо татарські, являли собою доволі великі валки, оскільки уміщували не тільки персони самих великих послів, а й десятки послів менших рангів від різних царевичів, цариць, князів, мурз. Така численність татар надзвичайно напружувала державну скарбницю, адже їх треба було утримувати. Тому литовський уряд за першої ліпшої нагоди намагався установити фіксований мінімум на кількість послів і гінців. Наприклад, в угоді за 1540 р. зазначалося, що посольська валка має налічувати 10—20, а найбільше 45 осіб, а утримання всіх інших гінців і послів мало відбуватися за рахунок упоминків.

Маршрут слідування послів і гінців був традиційно незмінним: Тавань — Черкаси — Київ, а далі — залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільно або Луцьк на Краків. Виникає логічне питання про місце в цьому складному процесі адміністрації і населення Київського воєводства, через яке усе й відбувалося.

Історик М. Любавський, визнавав, що воєводи і старости були намісниками великого князя в областях держави, проте зазначав, що там, де вони виходили з числа місцевих землевласників і призначалися великим князем нерідко «по обранню або погодженню місцевих землевласників», на них часто дивилися «як на земських правителів, висунутих землею і покликаних опікуватись про її інтереси». Виходячи з цього, а також із загальної специфіки обласного управління у ВКЛ, Любавський дійшов висновку, що воєводи і старости були ще й політичними представниками очолюваних ними адміністративних одиниць перед центральною владою, головами їх земського самоуправління. Якщо область була прикордонною, то місцеві воєводи мали обов’язок і право на зносини з сусідніми країнами. Все вищезазначене повною мірою стосувалося до Київського воєводства, через яке в основному й встановлювали дипломатичні контакти зі степовими ордами.

Більшість років цього періоду посаду київського воєводи обіймав Андрій Якубович Немирович (з др. пол. 1514 по 1539 рік.) — представник відомого литовського роду, який до цього кілька років очолював Черкаське староство. Старостами переважно були місцеві землевласники О. Дашкович, С. Полозович, К. Кмітич, М. Халецький, М. Заморенок та інші. До того ж, ці воєводство було доволі молодим (з 1470 р.), і автономічні пережитки серед місцевого нобілітету були досить сильні. Спогади про Київське князівство ще були потужними. Відповідно до цього, і посада самого воєводи у феодальній ієрархії цього регіону була доволі високою. Воєвода мав право засідати в Раді держави і, порівняно з кримською знаттю, стояв нижче за царевича, але вище за татарських князів. Так, під час спільного литовсько-татарського походу на Сіверщину у 1513—1514 рр. з двох керівників — київського воєводи Юрія Радзивілла і кримського князя Абдрагмана — старшим вважався перший. І це, незважаючи на те, що цей кримський феодал був впливовою фігурою при дворі Гіреїв і навіть обіймав посаду ханського намісника у місті-фортеці Іслам. Зазначимо, що сусідній Очаків належав представникам родини Гіреїв.

Перш за все воєвода і старости мали забезпечувати всім необхідним посольства і гінців, що пересувалися територією Київщини. Це завдання, з огляду на частоту і чисельність представників дипломатичних кіл обох країн, було досить складним. Як зазначав Сигізмунд І у 1542 р., «...до воєвод київських часто як татарські посли, так і інші у великій кількості приїжджають, яким вони влаштовують почесті...». До того ж саме Київ і Черкаси часто були місцем збору послів перед їхнім подальшим рухом. 1517 р. литовські посли Ольбрахт Гаштовт і Яцко Ратомський мешкали в Києві, звідки перший їздив до Черкас на переговори з кримцями. Коли ж переговори були зірвані, упоминки, що призначалися перекопцям, залишились у Києві. У грудні 1519 р. і березні 1520 р. Сигізмунд І називає Київ місцем, де повинен відбутися обмін: кримський посол вирушить до ВКЛ, а упоминок — до Кіркору. На переговорах із заволжцями про видання Ших Ахмата литовська сторона зазначала, що екс-хан буде мешкати в Києві і вже з нього вирушить до Тавані, де на нього чекатимуть заволжці та ногайці. Так і сталося 1527 р. Знаменно, що пізніше, 1530 р., вже Ших Ахмат, просячи короля відпустити з Литви цариць й царевичів, місцем їх мешкання пропонував зробити Канів і Черкаси. Однак Сигізмунд І відправив їх до Києва. Наступного року саме Київ став тим місцем, де мешкало кримське посольство, члени якого були оголошені на батьківщині персонами нон-грата. 1535 року хан Сахіб — Герей І просив Сигізмунда І річні упоминки не відправляти до Криму, а залишити їх у Києві на зберігання. Кілька разів Черкаси ставали місцем переговорів: у 1516—17 рр., 1528—29 рр., 1532 року. З огляду на це, адміністрація і мешканці Києва та інших українських міст мали спеціальні обов’язки щодо обслуговування цього дипломатичного маршруту.

Обслуговуючи дипломатичний шлях, а також нерідко листуючись з представниками кримського нобілітету до ханів включно, київські воєводи і старости, передусім черкаські, повинні були мати відповідний штат персоналу, основу якого становили служебники. Дослідник П. Клепатський зазначав, що воєводи (і старости теж), будучи керівниками великих областей держави, мали досить широкі повноваження. При цьому вони несли важкий тягар військових, адміністративних, фінансово-господарських, суддівських, «з придачею ще й політичних...», обов’язків і тому змушені були утримувати при собі доволі багато слуг. Саме цих служебників прикордонні урядники часто використовували в ролі послів, гінців і навіть закладників. 1528 р. О. Дашкович послав до Іслам-Гірея «слугу свого, доброго», за прикладом державних посольств,«...з чоломбитьєм і з упоминками...». 1532 р. служебник черкаського старости пішов у заручники до Саадет-Гірея І, що відступав від Черкас, а пізніше повернувся назад разом з послами Іслам-Гірея І. Причому цей служебник привіз цінну інформацію про антиягеллонівські зносини між Московщиною і Молдавією, отриману від якогось