Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

Калюжний хлопнув Дороша по плечу й закульгав назад до приміщення.

Ішов по верхній одяг, не інакше.

11

Кілька наступних днів не відбувалося нічого.

Регента ніби й не було в ліцеї ніколи. Про нього тут не згадували по звільненню, і Юрко після досить відвертої розмови з ним припустив: тепер поруч із Мар’яном Калюжним небезпечно. Ми й раніше не особливо бажали спілкування з ним. Тепер же колишнього регента взагалі слід обходити десятою дорогою. Протягом цього часу я бачив його в місті й, керуючись інстинктами, відразу намагався перейти на інший бік вулиці. Щоправда, всякий раз зупинявся, прагнучи вирахувати, стежать за ним чи ні. Уважав себе досвідченим підпільником і був певен: знаюся на шпигунських іграх. «Хвоста» за Калюжним не бачив жодного разу, хоча це не заспокоювало, припускав: міг просто не помітити. Згодом переконався: поводив себе так, що мимоволі викликав підозру. І на місці таємної поліції вже приставив би до себе «ноги».

Ще ми домовилися поки призупинити діяльність і за межами ліцею взагалі не зустрічатися. Ідею подав Дорош, який, здавалося, справді підхопив вірус переслідування та набув манію озиратися на власну тінь. Боягузом ані я, ані Зенко, ані хтось інший, знайомий з ним ближче, Юрка б не назвав. Калюжний, звичайний ліцейський службовець, на пальцях розклав нам усе, що може потягнути за собою публічна акція Червоного. Просто він чи не вперше усвідомив, наскільки безтурботними були ми весь цей час.

Життя між тим уходило в свою звичну колію, але знову змінилося, коли під щілину моїх вхідних дверей знизу підсунули записку.

Запрошення зібратися й зустрітися на нашому місці написали друкованими літерами. Автор не підписався. Але треба бути останнім дурнем, щоб не зрозуміти: послання від Червоного. Він заліг десь у місті й дотепер не давав про себе знати. Я вже думав: Данило взагалі забрався геть. Наступного дня після його вибрику я не витримав, обійшов будівлю ліцею кругом та вирахував єдино можливий шлях, обраний ним для втечі. Усе дуже просто: дощова труба, якою спритник ковзнув униз, а потім пірнув у вузенький прохід між будинками та рвонув чимдалі. Данила там могли й чекати. Отже, є варіант, що лист писаний під диктовку старшого агента Плучека. Так нашу групу виманять на Бону й там злапають. Проте в моїй уяві Червоний був зовсім не тією людиною, котра здатна піти на подібну угоду з таємною поліцією. Лишається тільки гадати, куди він чмихнув, за доречним зауваженням Калюжного, без пальта в холодному жовтні.

Чому послання передав саме мені, пояснив іншим. Я — єдиний, чию адресу Данило знає, адже провів у мене кілька ночей. Юрко із Зенком погодилися, проте Дорош мав ті самі сумніви й підозри, що мучили й мене. Зрештою, останнє слово було за ним, і Юрко після тривалих вагань та зважувань «за» й «проти» вирішив: на зустріч підемо, але не варто відкидати можливість провокації. Тож при нас, у тому числі — в помешканнях, не повинно бути нічого хоч трошки крамольного. Я мав кілька українських книжок і не полінувався: загорнув у тканину, прикопав за хазяйським парканом. Після чого трохи заспокоївся.

Зібралися й вирушили, як писалося в записці, рано-вранці. Намагалися рухатися тихо й обережно, але Дорош усе одно бурчав майже всю дорогу: його знову оповили сумніви. Тому я не здивувався, коли з-за одного повороту на шляху до гори назустріч виступила висока постать у старій солдатській шинелі без нашивок та інших знаків, які б свідчили про причетність до певної армії. У ранковому тумані Червоного впізнали не відразу, й Дорош навіть нахилився, шукаючи замашну каменюку.

— Конспіратори, — почули знайомий голос. — Ізнизу вас чути. Ходіть.

— От дідько з табакерки, — сплюнув Юрко, та камінь все одно стискав. — Міг би попередити.

— Про що? Хіба не знали, що на вас тут чекають?

Дорош за звичкою зібрався гарикатися. Мені не здалося — по Юркові видно, з Данилом він узагалі не поводив себе інакше. Та Червоний не збирався входити в жодну полеміку — розвернувся й посунув вище. Нічого не лишалося, як слідувати за ним.

Опинившись на нашому місці, Червоний повів себе трохи дивно. Зазвичай волів балакати під склепінням зруйнованих стін. Тепер далеко не заходив, зупинився на невеличкому майданчику форми неправильного кола, заклав руки за спину. Ми ж утворили півколо, ставши спинами до краю урвища.

— Далі — як? — відразу почав Дорош. — Збираєшся ховатися? Чому не втік?

— Тікають боягузи, — мовив Данило. — Ховаються щури. Я відступив на нову лінію фронту й маю намір діяти далі.

— Який фронт, яка лінія! — спалахнув Юрко. — Червоний, ти нам закидав — граємося. А сам загрався у війну, мов хлопчисько! Хіба ми не діяли? Тобі замало листівок? Згоден. Але далі була б ціла українська газета! Зараз через тебе ми змушені все зупинити. Бо ти поза законом, до всіх, з ким ти водив компанію, пильна увага! Один необережний рух — усе, став хрест! Завершимо безславно, навіть не почавши до пуття!

— Гаразд, газета, — погодився Червоний. — Далі.

— Не важливо!

— Важливо. Думати треба наперед.

— Нехай! — Юрко озирнувся на нас, шукаючи підтримки. — Треба нести українське слово в маси, піднімати свідомість! Щойно народ стане свідомим, перейдемо на інший щабель!

— Цікаво, як ти збираєшся нести це саме слово.

— Ми — майбутні вчителі! Школи, Червоний, школи!

— Які школи, Дороше? Де ти бачив у Польщі українські школи, з українськими підручниками? Ви вчитеся, бо старанно вдаєте із себе поляків. А є такі, хто давно не вдає, справді полонізований до тельбухів.

— За Збручем, у більшовиків, не так!

— Давно ти про комунію не згадував. Тягне туди?

— Я хочу легальності для нашого слова! Ти вже не перший натякаєш — влада там, у Великій Україні, ніби не наша. Тільки ж русинами нас там не пишуть. І наглих судів нема!

— Брешуть тобі. Чи сам не хочеш більше знати.

Слова почулися за спиною Червоного.

Не встигли ми здивуватися, як із-за задишка мурованої стіни виступив незнайомець.

Ми побачили на перший погляд опецькуватого, проте міцно збитого чоловіка років за сорок. Сірі мішкуваті штани в ледь помітну смужку він заправив за високі халяви солдатських чобіт. З-під кожушка з обтріпаним хутряним коміром визирав светр грубого плетіння. Капелюх був подібний до того,