Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Діан, я не сумую через ту пригоду, я…

Дівчина з гучномовця оголосила приїзд потяга. Це означало лише одне: мені час вирушати. Узявши валізи, пішла до вагончика. Але за один крок до входу мене зупинила рука Назара.

— Ми ж ще побачимось, так? Тобто, я б не хотів…

— Назаре, я скоро повернуся! І обов'язково щось привезу з села, — підморгнувши, зайшла всередину потяга. Та поклавши хутко речі біля ніг, висунула голову у відчинене вікно, відчуваючи прохолодний вітерець, що так і співав про різнобарвну пору. Один з помаранчевих листочків якимсь дивом прилетів до моїх рук. Схопивши його, замахала наче чимось важливим, повертаючи увагу Величко.

Потяг рушив. Колії гучно заскрипіли, а гучномовець оголосив про відправлення. Люди потроху почали розходитись зі станцій, а Назар лише махнув рукою та враз спинився, ніби щось розуміючи. Повернувши голову, він… хутко побіг навздогін потягу. Руки замахали, а інші пасажири здивовано повизирали з вікон, прикрашеними фіранками.

Величко закричав, долаючи важкості на шляху проти вітру:

— Я завжди буду поряд! Завжди, Діан… Я…

Але мій голос враз обірвав його:

— Дякую, Назаре! Дякую! Ти справжній… друг.

Це слово наче спинило парубка. Зупинившись, він поглянув на мене, але невдовзі вагони швидко замайоріли, зникаючи вдалині. Тільки мої слова відлунням прокотилися станцією: “Друг.., просто друг”.

На столах розмістилося купа страв, які так і кричали: “З'їж мене!”. Мамині гомбовці не можна було порівняти ні з чим на цьому прекрасному світі. А тепле молоко додавало затишку та якогось комфорту. За вікном тихі гори та долини нагадували дитинство та усе моє життя. Адже в селі Яворів я й народилася, і жила, і ставала тою, ким є зараз.

Зайшовши до кімнати, помітила купу книг із засушеними квітами. На вікні стояли волошки Назара, а руки потроху згадували як це плести віночки, а потім дарувати їх оточуючим. Наче проста справа, але одночасно незвична. Адже кожна квітка має своє значення та символіку. Наприклад, ці самі волошки символізують скромність души та святість. А от маки – сонце, а також красу та волю.

До кімнати зайшла мама та, витерши руки рушничком, сіла поряд на ліжко.

— Давно ти не плела віночки, — тихо прошепотіла вона, дивлячись на результат роботи.

— Один хлопець подарував квіти, а у вазі вони не такі гарні, як у віночку.

Тицьнувши пальцем у готову роботу, мати доповнила:

— Квіти сплітаються в єдине, і стають одним цілим. Їхні пагони переплітаються, утворюючи прикрасу кожної дівчини. До речі, а чи не робила ти цю красу для когось? Може, для якогось хлопчини з Києва? — засміявшись, мама штурхнула мене у плече.

— Та ні. Просто ця домівка нагадала моє життя, і я щось не могла сидіти без справи.

Кивнувши, мама обійняла мене та довго дивилася на стіл з купою книжок в яких роками зберігалися рослини різних видів. Я відчула, як з її щоки впала сльоза прямісінько на мою блакитну сукню. Підвівши погляд, помітила зморшки на обличчі мами, які вказували на купу років життя та праці у цій оселі.

— Мамо, все добре? — тихо прошепотіла я.

Витерши лице хустинкою, вона підійшла до дверей та відвернулась, щоб я не бачила її суму. Та я їх і не повинна була бачити. Я їх відчувала.

— Ти так подорослішала… А осьо бігала маленька та доглядала за карапузиками-братиками. Наче тільки вчора пішла, а сьогодні вже й полетіла…, — її голос дещо дрижав. — Батько боявся тебе випускати з рідної оселі, але я таки його вмовила. Твій няньо дуже сильно турбується про тебе. Пам'ятай це, добре?

У відповідь я нічого не сказала. Лише кивнула та поглянула ніби в порожнечу. Цікаво, як там мої друзі? Завтра здача проєкту, тож я аж ніяк не можу запізнитись. Аж ніяк. Та чомусь в колі рідних потроху почала забувати про це…

— Діан, Діан, пограй з нами! — загорлали брати, тягнучи мене за руки за собою.

— Добрий вечур, дайте дитині відпочити з дороги! — вигукнула мама, кришачи сало не тоненькі скибочки.

— Мамцю, та я ж коли у місто завітаю, то буду схожою на баб Фрасю! — відповіла я, кидаючи під стіл одне сальце. Мацур миттю налетів на нього та з радістю почав поїдати смакоту.

— І хто тут буде схожим на баб Фрасю? — повернувши голову, я помітила задоволене обличчя батька. Він цілий день працював, але виглядав мов сонечко. І його усмішка й справді засліплювала усіх домашніх.

— Няньо! — я кинулась в обійми мов мала дитина, а батько ледь не заплакав, гладячи мою чорняву голову.

Сестрички вже й спати полягали, а брати продовжували бешкетувати, бігаючи з іграшковими пістолетами мов справжні військові. Мамця насварилася на них пальцем, але я знала, що в цю мить в її серці вирувало тепло та любов.

— Мамцю, досить тобі вадитися! Іди скоріше дітвак нашу обійми! — насварився тато, але теж через хвилину знов повеселішав.

— Та я ж її й обіймаю, і маленькою називаю, а вона все до батька, та й до батька! — відповіла мама, скосивши на мене погляд.

— Моя донька! — з гордістю вигукнув тато, поплескавши по плечі.

Тож ми знов посідали до столу. Під вигуки братів розмовляли на різні теми, а коли ясна нічка знов завітала до хати, то я похапцем пішла до своєї кімнати. Перед самими дверима мене зустрів Славко. Він виглядав дещо сумним, але з якоюсь іскоркою в очах.

— Сестро, я не хочу, щоб ти їхала від нас! — сказав він, схиливши голову. — Не хочу.

— Славко, я обов'язково ще приїду. І дуже скоро! — відповіла я, дещо збрехавши. Адже й сама знала, що через навчання не дуже скоро потраплю до рідної оселі.

— Брешеш! — вимовив він та хутко втік до своєї кімнати на першому поверсі.

— Слав! — але братик вже не чув.

“І коли він мене зрозуміє?”, — подумала до себе та заснула, відчуваючи якийсь тягар на серці. Знов їх покидати… знов…

Телефон голосно задзвонив, і я з жахом розплющила очі. О, ні! Зараз одинадцята година, а це означає, що…